Під деревом зеленим - Томас Гарді

— Ну так, він трохи заробив за життя, і скоріше за все його гроші успадкує Фенсі, більше й нема кому. Треба визнати, він досить суворий з нею: дівчину чекає багатство, а виховував він її скромно, і тепер от змушує працювати.

— І правильно робить! Кажу ж, Джефрі далеко не дурень.

— Гірше було б, — пробурмотів Спінкс, — якби вона чекала багатства, а не воно її. А то мені якраз і випала така прикрість.

Розділ VI

ЯЛБЕРІЙСЬКИЙ ЛІС І БУДИНОК ЛІСНИКА

Рано-вранці наступного понеділка Дік почувався так легко й безтурботно, як рідко почуваються навіть молоді та юні. Якраз закінчилися Великодні канікули, і він їхав на легкій ресорній підводі, запряженій кобилою Розумницею, й дивився на вологі схили пагорбів, які виблискували, гріючись на сонці. Ранньою весною погода непередбачувана, але сьогодні світило сонечко — сповнене свіжості, воно вийшло перевірити трави в цю мінливу пору, без наміру погосподарювати на повну силу. Дік отримав доручення забрати Фенсі, яка гостювала в батька у сусідній парафії, а також прикупити дещо для дому. Попереду небо було затягнуте темними хмарами, але тут яскраве сонячне проміння розганяло важкі сірі тіні.

Візник ще не розповів синові про хитрощі Шайнера і свої підозри щодо намірів фермера щодо вчительки. Коли справа стосувалася кохання — цього непевного й непередбачуваного явища, яке іноді полонило серця людей, — Ройбен волів триматися осторонь. Досвід підказував йому, що із втручання в любовні справи інших ніколи нічого доброго не виходить.

Джефрі Дей жив у самій гущі Ялберійського лісу, що розкинувся на території одного із віддалених маєтків графа Уессекського. Дей виконував обов’язки головного лісника, керував заготівлею лісоматеріалів і загалом наглядав за місцевістю. Недалеко від будинку ліс перетинала дорога, що вела з Кестербриджа до Лондона. Із цього боку дерева було зрубано, щоб з вікон хатини можна було бачити, хто піднімається Ялберійським схилом.

Навіть незнайомцеві було б приємно завітати до оселі лісника у такий ясний весняний ранок. Над димарем здіймався клубок диму й хилився до даху, наче синя пір’їна на дамському капелюшку. Косі сонячні промені падали на траву на подвір’ї перед будинком, а потім через відчинені двері проникали всередину й освітлювали сходи навпроти, заливаючи підсходовий простір зеленавим світлом, а самі сходинки залишаючи в тіні.

Підвіконня у вітальні розташовувалося на висоті чотирьох-пяти футів над підлогою. Під ним стояла широка низенька лавка, над якою, як і над стіною позаду неї, завжди нависала темна тінь. Це створювало чимало незручностей, зате гостям не так впадали в очі сліди від води й корму, які постійно розбризкувала канарейка у клітці біля вікна. Товсті перегородки розбивали шибку на численні ромбики, складені, особливо у нижній частині, із вузлуватих скелець різних відтінків зеленого. Фенсі добре знала, що якщо крізь них дивитися на подвір’я, вони мали дивовижну здатність найнеймовірнішим чином викривляти предмети: капелюхи зривало з голів, плечі відривало від решти тулуба, спиці на колесах возів розсипалися в різні боки, а прямі стовбури ялин вигиналися півколом. Стелю посередині перетинала балка. Збоку на ній був забитий великий цвях, який призначався виключно для капелюха Джефрі. Через те, що капелюх іноді вішали сюди сушитися, над цвяхом утворилася темна напівкругла пляма, формою схожа на веселку.

Найперше, що кидалося в очі, коли зайти в кімнату, — це меблі. Тут у неживих предметах втілювався старий принцип, запроваджений Ноєм: кожного виду по парі. Подвійна система умеблювання завдячувала своєму існуванню завбачливості місіс Дей і застосовувалася з дня народження Фенсі. Така організація говорила сама за себе: всі, хто знали про цю особливість, добре розуміли, що друга пара мала відійти Фенсі як придане, коли дівчина вийде заміж і переїде у власний будинок. Особливої уваги заслуговувала пара годинників із зеленим циферблатом, які заводилися раз на вісім днів і цокали по черзі. Один відбивав дванадцяту годину за дві з половиною хвилини, а другий — за три. На першому, із завитками в італійському стилі, було зазначене ім'я виробника Томаса Вуда, а на другому — зверху обрамленому дугою і загалом більш зухвало прикрашеному — Єзекиїля Сандерса. Це два вже покійні годинникарі з Кестербриджа, які за життя були запеклими ворогами, і зараз їхня ворожнеча досить виразно була увіковічена у вітальні Джефрі. Справа від головних складників приданого стояли дві кухонні шафи, кожна до верху забита чашками, тарілками та іншим кухонним начинням. Далі за ними йшли два кухонні стелажі, дві сімейні Біблії, дві жаровні та впереміш два набори крісел.

Однак найкращою частиною кімнати був закуток біля каміна достатньо просторий, щоб там помістився не лише Джефрі, але і його дружина, її робочий столик і стілець. І все це не виходило за межі лінії камінної полиці, а тепло від вогню не обпікало, а приємно зігрівало. Над вогнем теж було достатньо місця для деревяних жердин для м’яса, з яких звисали довгі клапті сажі й погойдувалися на протязі, ніби обірвані прапори на стінах древніх замків.

Так виглядали здебільшого всі закутки біля каміна в тих околицях. Однак була у каміна Джефрі одна особливість, яка не лише породжувала до нього надзвичайний інтерес з боку випадкових титулованих відвідувачів — для яких, по суті, камін у сільському будиночку сам по собі був дивовижею, — але й викликала захоплення друзів, звиклих до звичайних камінів сільського штибу. Цією особливістю було маленьке віконечко у стінці димаря, майже над самим вогнем. Навколо нього ніжно звивався дим, коли збивався з перпендикулярного курсу. Поличка ближче до віконечка була поцяткована чорними колами, що їх пропалили гарячими кухлями, які, підігрівши на розжареному попелі, ставили сюди. У результаті виступ нагадував конверт, який побував у численних поштових відділеннях.

Фенсі пурхала по кімнаті, накриваючи на стіл, і наспівувала уривки з мелодій, які зароджувалися в її думках, як гриби після дощу, схиляючи голову то праворуч, то ліворуч. У кімнаті нагорі чулися кроки місіс Дей. Урешті-решт Фенсі пішла до дверей погукати батька до столу:

— Тату! Обід готовий.

Із саду вийшов високий худорлявий чоловік, пройшов попід вікнами та увійшов до будинку. Лісник був із тих людей, які завжди дивляться вниз, ніби намагаються щось згадати. Його обличчя було вкрите навіть не зморшками, а тріщинами, і навколо очей утворилися глибокі складки, що нагадували додаткові повіки. Унаслідок однієї бійки з браконьєрами ніс у нього завжди задирався догори, і тепер,