Під деревом зеленим - Томас Гарді
— Ну, що сказала? Дай згадаю. Я змащував дьогтем свої робочі черевики, не знімаючи їх, аж тут вона пронеслася повз садову огорожу, як листок, гнаний вітром. “Ен”, — кажу я їй... Але, Діку, це тобі не допоможе, ми були такою дивною парою, принаймні один із нас, себто я, а твоя мама, хоч і не славилася бозна-якою красою, була досить приємною дівчиною.
— Та то нічого! То ж ви сказали: “Ен”...
— То ж я сказав: “Ен”... “Ен, — кажу, але голови не підводжу і все натираю черевики. — Підеш за мене?” А що далі, вже й не згадаю, давно то було. Може, твоя мати згадає: вона має кращу пам’ять на свої маленькі перемоги, ніж я. Але менше з тим, якось ми таки одружилися. То було в Білий вівторок: Меллстокський клуб якраз влаштував ходу, всі йшли по двоє, день був ясний, і стояла нещадна спека. Сонце мені так у спину напекло, поки я йшов до церкви, — піт градом котився! Та ти не переживай, Діку, буде Фенсі твоєю. Куди вона дінеться, за кого піде? По-іншому не буває.
— Я б не був таким упевненим, — сказав Дік, похльостуючи Розумницю по боці вигадливим способом, однак кобила добре знала: це зовсім не означало, що треба рушати. — Є ще священик Мейболд — ще одна палиця в моїх колесах.
— А що з ним? Та невже ж вона каже, що він у неї закоханий? От вже мені ці дівчата, — думають, весь світ біля їхніх ніг лежить!
— Та ні. Просто він до неї зайшов, і вона так на нього подивилася, і на мене подивилася, але зовсім по-іншому. А коли я йшов, він їй клітку з канарейкою підвішував.
— От же ж, ну і чому б чоловікові не допомогти дівчині клітку підвісити? Що з того, хай йому грець, що він їй клітку підвісив? Ой, Діку, ти з цим дівчиськом останній розум втрачаєш, чесне слово. Це вже геть не смішно.
— Ну, може.
— І що думаєш робити, синку?
— Я не знаю.
— У мене для тебе є ще одна ложка дьогтю. Ти знаєш, хто винен у тому, що хор розпускають? Хлопці тобі вже сказали?
— Ні. А хіба не Мейболд?
— Шайнер! Він по вуха закоханий у вчительку і хоче посадити її за той чудернацький інструмент, щоб слухати, як її молоденькі пальчики стукотять по клавішах.
Дік слухав батька, і його охоплювали суперечливі почуття.
— Дурень цей Шайнер! Та ні, не в тому справа. Я цьому не вірю, тату. Шайнер ні за що не зважився б на такий крок, якби вона йому не натякнула, що не проти. Духу б не вистачило!
— А хто каже, що вона проти?
— Я.
— Тоді ти ще більший дурень, ніж Шайнер.
— Це ж чому, тату?
— Вона хоч якось виділяла тебе з-поміж інших?
— Ні.
— От і його, либонь, не виділяла, хитра лисиця! Дівчата вони такі, Діку. Вона буде клястися, що жити без тебе не може, і вона таки не може, але все одно візьме і за твоєю спиною стрельне очима на іншого дурника, і це їй зовсім не завадить і далі вмирати за тобою.
— Та не вмирає вона за мною і на нього не стріляла очима.
— Тоді, може, вона за ним вмирає, а на тебе просто очима стріляла.
— Я вже й не знаю, що думати, — спохмурнів Дік.
— От що я тобі скажу, — відказав Ройбен, вмощуючись зручніше, і замахнувся батогом, даючи коневі сигнал рушати. — Якщо не вмієш прочитати думки дівчини із найменших деталей її поведінки, то тобі на роду написано лишатися старим парубком. Н-но, Веселуне! — і візник поїхав геть.
Дік сильно натягнув повіддя Розумниці, і кінь, підвода й людина залишилися прикутими до місця. Хто-зна, скільки часу вони отак простояли, аж поки Дік, перебравши подумки всі невдачі, що впали на його голову, урешті-решт дійшов висновку, що треба щось із цим робити і що, простирчавши тут цілу ніч, він уже точно нічим собі не допоможе.
Повернувшись додому, хлопець піднявся у свою спальню, зачинив двері з таким виглядом, ніби не збирався виходити з кімнати до кінця своїх днів, узяв аркуш паперу, відкрив чорнильницю й почав писати листа. Слова потоком лилися на папір, і кожен рядок заледве не кричав про скривджену гідність автора, суттєво затуманюючи логіку викладу фактів і намірів. З листа було абсолютно не зрозуміло, чи то Дік із цього моменту розлюбив Фенсі; чи то ніколи й не любив її насправді; чи то він умирав від кохання до неї, а тепер твердо вирішив вилікуватися; чи то до цього він був здоровим, а тепер готувався вмерти за неї.
Дік поклав листа в конверт, запечатав його, вказав адресата чітким почерком — точними рівними лініями, старанно уникаючи будь-яких легковажних завитків. Поклавши листа в кишеню, він широкими кроками, не менш як три фути кожен, попрямував стежиною. Дійшовши до її воріт, Дік напустив на обличчя рішучого вигляду — а потім всю його рішучість як вітром здуло, і він повернув додому, де порвав листа на шматочки й сів за нового.
Дік мусив визнати, що тон попереднього листа був докорінно неправильним. Стриманість бувалого чоловіка — ось що йому потрібно: щоб не аж надто явно видати, як сильно вона йому подобається. Мовляв, просто він як порядний чоловік вважає за потрібне доволі невимушеним тоном, даючи їй право відповідати у такій самій манері, спитати її, чи має вона до нього якихось почуттів.
Цей лист було визнано задовільним. Дік передав його малому хлопчині й попросив віднести до школи, а ще наказав нізащо не озиратися і не зупинятися, навіть коли Дік його гукатиме й благатиме віддати листа. Таким чином відрізавши собі шляхи до відступу, Дік дивився услід посланцеві, аж поки той не зник з очей, а годі повернувся в будинок і заходився наспівувати уривки якихось мелодій таким замогильним голосом, що, здавалося, це останнє, що йому хотілося зараз робити.
Листа було доставлено, як наказано. Почався і минув наступний день — відповіді не було. За ним минув іще один. І ще. Настав вечір п’ятниці. Дік вирішив, що якщо відповіді не буде і на наступний день, то в неділю він зустрінеться з нею віч-на-віч і відверто про все поговорить.
— Діку, —