Під деревом зеленим - Томас Гарді
— Фенсі, чому ви не можете сказати? — повторив Дік.
— Тому що те, як багато ви для мене значите, залежить від того, як багато значу для вас я, — прошепотіла вона.
— Ви для мене весь світ, — сказав Дік, поклавши свою руку поруч з її рукою й виразно подивившись на ямочку на її щоці.
— Річарде Деві, не смійте мене торкатися! Я ж не сказала, яким чином те, як ви до мене ставитеся, вплине на те, як ставлюсь до вас я, — мої почуття можуть бути і зовсім протилежними, хіба ні? Не чіпайте мене, сер! Боже мій, гляньте, Діку!
Фенсі налякало те, що з-за правого плеча Діка раптово і дуже недоречно з’явилася порожня підвода для перевезення колод. На ній, ліниво відкинувшись назад, сиділо четверо вільнонайманих теслярів. Позадиравши голови догори, вони роздивлялися на всі боки, вочевидь, розважаючись тим, що перемивали кісточки кожній живій істоті, яка потрапляла їм на очі. Дік, не довго думаючи, вирішив цю проблему, пустивши Розумницю риссю, і скоро підвода з теслями майже зникла з очей, а курява, яку при цьому здіймала кобила, ніби туманом, накрила Діка й Фенсі майже з головою.
— Скажіть, що кохаєте мене, Фенсі.
— Ні, Діку, ні за що. Ще не час.
— Але чому?
— Вам краще поки звати мене “міс Дей” — тільки не ображайтеся, будь ласка. Мені теж не варто було називати вас Діком.
— Дурниці! Ви ж знаєте, заради вас я готовий на все. Чи ж ви думаєте, що можна отак в одну мить любити, а потім за першою примхою розлюбити?
— Ні, ні, що ви, — м’яко мовила дівчина, — просто мені здається, що я не можу собі дозволити багато думати про вас, навіть якщо...
— Але вам хочеться, правда? Ну визнайте, що хочеться. Краще сказати правду. Я знаю, кажуть, жінці треба прикидатися й приховувати свої почуття, але це не так, повірте мені, Фенсі. Жінка, чесна у коханні, як і у всьому іншому, сяє набагато яскравіше і варта набагато більшого.
— Що ж, тоді, Діку, можливо, я вас трошки і кохаю, — ніжно прошепотіла дівчина. — Але прошу вас, більше ні слова про це.
— Не скажу більше ні слова, якщо ви так хочете, серденько. Але ж ви кохаєте мене трошки, кохаєте ж?
— Не змушуйте мене це повторювати. Я більше нічого не скажу, доведеться вам задовольнятися тим, що є.
— То чи можу я називати вас Фенсі? У цьому ж немає нічого поганого.
— Добре.
— А ви більше не називатимете мене містером Деві?
— Не називатиму.
Розділ II
ДАЛІ ДОРОГОЮ
Після зізнання коханої Дік перебував у такому піднесеному настрої, що з опалу дістав Розумниці батогом аж до самої шиї, біля вуха. Кобила, яка витала у хмарах і навіть не сподівалася, що Дік може дістати так далеко, адже всю дорогу батіг не сягав далі її боків, мотнула головою і хвацько припустила галопом, що неабияк порадувало парочку на возі. Аж раптом, завернувши за ріг, вони побачили перед собою знайому підводу з фермером, робітником і дружиною фермера у накидці, що розвівалася на вітрі.
— Та щоб їм! Знову вони.
— Що поробиш. Вони мають таке саме право їхати по цій дорозі, як і ми.
— Так, але дратує, коли на тебе постійно витріщаються. Мені більше подобається, коли на дорозі ні душі. Дивіться-но, як незграбно їдуть!
Підвода фермера якраз в’їхала колесами у вибоїну, від чого перекосилася і всі троє пасажирів похилилися ліворуч. Виїжджаючи із впадини, підвода нахилилася праворуч, згодом вирівнялася, і вони поїхали собі далі, підскакуючи.
— Коли дорога стане ширшою, ми їх об’їдемо.
Однак коли нарешті випала слушна нагода, позаду
почувся легкий стук коліс, і повз них зі свистом пронеслася новісінька двоколісна бричка, так начищена до блиску, що спиці коліс, здавалося, утворювали мерехтливий диск, а стінки кабіни, ніби дзеркала, пускали сонячні зайчики Діку й Фенсі в очі. Правив нею дуже гарний чоловік — вочевидь, власник, а поруч із ним сидів Шайнер. Проїжджаючи повз Діка та Фенсі, обоє озирнулися і з неприхованим захопленням витріщилися на дівчину, відвівши погляд лише тоді, коли вони обігнали підводу фермера. Дік мигцем глянув на Фенсі, якраз тоді, коли її так уважно вивчали, й помітно посмутнів.
— Чого ви так притихли? — зі щирою турботою спитала Фенсі після кількахвилинного мовчання.
— Просто так.
— І зовсім не просто так, Діку. Я ж не могла заборонити їм проїжджати повз.
— Я знаю.
— Я ж бачу, ви сердитеся на мене. Але що я зробила?
— Ви образитеся, якщо я скажу.
— Усе одно скажіть.
— Добре, — згодився Дік, якому, схоже, не терпілося таки все сказати, навіть ризикуючи образити Фенсі. — Я думаю, як же ваше кохання відрізняється від мого. Коли ті чоловіки на вас витріщалися, ви тут же забули про мене і...
— Ну, сильніше ви мене образити вже не зможете, тож продовжуйте!
— Я ж бачив, вам було приємно, що ви їм сподобалися.
— Не кажіть дурниць, Діку! Ви добре знаєте, що це не так.
Дік недовірливо похитав головою й усміхнувся.
— Діку, звичайно, мені приємно, коли на мене заглядаються. От бачите, я вам щиро зізналася у своїй слабкості. Але ж я ніяк не відреагувала.
Зрозумівши з виразу обличчя Фенсі, що вона триматиметься цього аргументу, Дік виявив великодушність і вирішив не казати нічого, що змусило б її кривити душею. До того ж поява Шайнера нагадала йому про те, що його найбільше турбувало і про що він геть забув за розмовами з Фенсі.
— До речі, Фенсі, ви знаєте, чому наш хор розпускають?
— Ні, знаю тільки, що містер Мейболд хоче, щоб я грала на органі.
— А знаєте, як йому це взагалі спало на думку?
— Ні, не знаю.
— Ну, священик і сам про це думав, але вмовив його церковний староста,
