Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
Стукотіння ступи, голосніше за страшний гуркіт бога Грому, лунало біля самого узголів’я. «Що за набридливі звуки!» — подумав Ґендзі, але не здогадувався, звідки вони взялися. Знав лише, що вони дивні й дражливі. А було їх безліч. З усіх боків долинав приглушений гул рублів, якими викачували грубий полотняний одяг, по небу з гучними криками летіли дикі гуси — все це разом було важко стерпіти. Вони лежали біля виходу на галерею. Ґендзі відсунув дверцята, й обоє виглянули назовні: у крихітному садку ріс благородний китайський бамбук, і роса на листках блищала так само, як у садибі вельможі. Безладне дзижчання комах у вухах Ґендзі, звиклого до «стрекотіння цвіркуна під стіною»[87], справляло на нього незвичне враження. Його почуття було настільки глибоким, що він мирився з усіма цими незручностями.
Жінка у скромній м’якій світло-фіалковій одежі поверх білого авасе[88] була привабливо-тендітною і хоча нічим особливим не вражала, своїми плавними рухами й манерою говорити його вкрай зворушувала. «От якби вона була трохи сміливішою...» — подумав Ґендзі й так захотів побути з нею у сприятливіших обставинах, що запропонував: «А що, як ми спокійно проведемо ніч до світанку десь поблизу, в затишному місці? Бо лишатися тут нестерпно». — «Чому так несподівано?» — спокійно запитала вона.
Ґендзі присягався їй у вірності не тільки в цьому, але і в прийдешньому житті, а вона, як не дивно, вірила йому, бо, здавалось, не мала досвіду спілкування з чоловіками. Не звертаючи уваги на те, що можуть про них подумати, він викликав Укон й через неї передав своїм супутникам привести карету. Її служниці, переконавшись у щирості намірів Ґендзі, хоч і з певним острахом, але таки довірилися йому.
Наближався світанок. Ще півні не співали, лише було чути, як якийсь старий, молячись, бився головою об підлогу. Схоже, що кожен його рух давався йому через силу, і Ґендзі мимоволі поспівчував йому: «У житті, як вранішня роса, скороминущому чого він, молячись, жадає?» Мабуть, готувався до прощі на священну гору Мітаке[89], промовляючи:
«О, слався, Учителю Прийдешнього...»
«Прислухайтеся! Адже він думає не лише про це життя, — сказав Ґендзі зворушено й додав:
— Нехай дороговказом
Нам буде шлях, яким іде
Цей праведник, тож
Присягнімо зберігати
Вірність і в житті прийдешньому».
Історія з клятвою в Палаці Довголіття[90] мала сумний кінець, тому Ґендзі звернув свої думки до прийдешнього світу будди Міроку, а не обіцяв коханій, що вони «в наступному житті в небі літатимуть нерозлучною парою». Нова обіцянка про вірність до настільки далекого майбутнього була справді безмежною.
«З минулого, я знаю,
Гірка доля
Випала мені,
Тож добрих сподівань
Тепер не маю на прийдешнє», —
склала вона вірш такого змісту, видно, без надії на майбутнє.
Місяць завмер над самим краєм гір, а жінка все вагалася: їхати чи не їхати бозна-куди. Поки Ґендзі умовляв її, місяць раптом зник за хмарою, а небо посвітлішало й стало прекраснішим. «Вирушаймо, поки зовсім не розвидніло», — сказав він і, як завжди, поспішно вийшов з дому. Легко підняв жінку й посадив у карету, туди сіла також Укон.
Прибувши до якоїсь садиби, розташованої неподалік, й очікуючи сторожа, вони бачили перед собою занедбані ворота, оброслі папороттю, й неймовірно густу тінь дерев у саду. Навколо плив щільний туман, листя взялося росою, і, навіть піднімаючи завісу в кареті, Ґендзі замочив рукава. «Ще ніколи я такого не зазнавав. Усе не так-то просто...
Невже і в давнину
Через любов
Блукали люди на світанку?
А я ніколи досі
Не зазнав цього...
А з вами таке траплялося?» — запитав Ґендзі, й жінка сором’язливо відповіла:
«Не знає місяць,
Чого від краю гір
Очікувати може...
Невже у небі
Згасне його сяйво?
На душі моїй тривога...»
На її обличчі проглядав страх і розгубленість. «Мабуть, через те, що звикла до багатолюдної оселі», — подумав Ґендзі з цікавістю.
За наказом Ґендзі карету затягли у двір і, сперши голоблями на поруччя, залишили стояти, а тим часом взялися готувати для гостей західний флігель. Укон, радісно збуджена, потай згадувала давні часи[91]. Поглядаючи на сторожа, який з усіх сил намагався вдовольнити гостей, вона здогадалася, що йдеться про високу особу.
Коли навколишній світ почав набирати звичних обрисів, гості зійшли з карети. Покої виявилися охайно прибраними — дарма що готувалися поспіхом.
«Не годиться панові бути без слуг», — сказав сторож, добре знайомий молодий доглядач, який прислуговував Ґендзі також у садибі Лівого міністра. Увійшовши в покої, він запропонував: «Може, покликати кого-небудь, як годиться?» Але Ґендзі відразу перебив його: «Я навмисне вибрав собі сховок, куди ніхто не прийде. Тож і ти збережи цю таємницю при собі».
Сторож поспішно приніс сніданок, але не було кому обслужити Ґендзі. Під час такого незвичного нічлігу поза домом Ґендзі не залишалося нічого іншого, як безперестанку присягатися у вірності — «навіть якщо текти навіки перестане річка Окінаґа»[92]. Сонце вже підбилося високо, коли Ґендзі встав і власноруч підняв ґратчасте вікно. Перед ним відкрився до самої глибини занедбаний, безлюдний сад з купкою непривабливих старих дерев. До самого будинку підступали буйні трави — геть-чисто як «поля осінні»[93], а ставок заріс водоростями. Що й казати, сумна місцина. Щоправда, в окремій від головного будинку оселі начебто хтось жив, але вона була далеко звідси.
«Яка моторошна картина! Але не бійтеся, ні демони, ні злі духи мене не чіпатимуть», — сказав Ґендзі. Жінка почувалася ображеною через те, що він і досі приховував своє обличчя. «Справді, не годиться ставити тепер між нами перепону», — подумав він і, знімаючи маску, сказав:
«Розкриту квітку,
Зволожену вечірньою росою,
Судилося тобі побачити,
Коли проходив
Повз твою оселю я...»
«Ну, то як блищить роса?» — запитав він, а вона, глянувши скоса, ледь чутно відповіла:
«У краплях роси,
На «вечірньому лиці»
Блиск я побачила,
Та в сутінках,
Мабуть, схибив мій зір...»
«Чудово!» — оцінив Ґендзі. Тим часом вона подумала, що справді немає на світі такої відвертої і щирої людини, як він. А ще більше вражала його краса на тлі похмурої місцини.
«Я стільки натерпівся від вашої невтомної скритності, що вирішив не відкриватися вам. Назвіть хоч тепер своє ім’я! Ваша мовчанка мене лякає», — сказав Ґендзі, й жінка відповіла: «На жаль, я «дитина рибалки»[94]...» Така ухильна відповідь вельми йому сподобалася.
«Що ж, мабуть, я в усьому винен», — сказав він. Ось так за їхньою розмовою, сповненою докорів і пристрасті, минув день до вечора.
Розшукавши їх, прийшов із солодощами та фруктами Кореміцу. Однак, соромлячись докорів Укон, у покої ступати не відважився. Вражений тим,
