Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

Через кілька днів прийшов до нього Кореміцу.

«Мати все ще була в поганому стані, тож я постійно доглядав її, — сказав він спочатку, а потім, підступивши до Ґендзі ближче, розповів: — Після нашої розмови я покликав одного чоловіка, знайомого з мешканцями сусіднього будинку, й попросив його про все розпитати, але той нічого особливого не повідомив. Хіба те, що якась пані таємно живе там з п’ятого місяця, але хто вона, мовляв, навіть домашні не знають. Я кілька разів заглядав крізь щілини огорожі між нашими садибами, і там, у будинку, помітив тіні молодих жінок, вбраних у щось, схоже на фартухи, а це означало, що вони комусь прислуговували. А вчора, коли вечірнє сонце освітило будинок до останнього куточка, я виразно побачив нарешті й прекрасну пані, яка, видно, писала листа. Біля неї сиділи служниці й крадькома витирали сльози».

Після цієї розповіді Ґендзі, всміхнувшись, подумав: «От якби я знав, хто вона...»

«У мого пана високе становище й молодість, тож не дивно, що перед ним схиляють голови й вихваляють, а якби він відмовився від любовних пригод, то його життя стало б прісним і нецікавим, — думав тим часом Кореміцу. — Бо навіть чоловікам без таких переваг буває важко встояти перед спокусою».

«Щоб дізнатися більше про цю загадкову жінку, я знайшов невеличкий привід і послав туди листа, — розповідав далі Кореміцу. — Відповідь, написана вправною рукою, надійшла негайно. Виходить, серед її служниць зовсім непогані дівчата».

«Познайомся з ними ближче, — попросив Ґендзі. — Буде прикро, якщо нічого не дізнаєшся».

«А що, як у такій убогій оселі, що належить людям найнижчого стану, несподівано знайдеться особлива жінка з багатьма чеснотами?» — подумав Ґендзі.

До речі, Ґендзі досі не міг забути нечуваної безсердечності тієї Уцусемі, «Порожньої шкаралупки цикади», на яку рідко хто з жінок у світі здатний. От якби вона була хоч трохи поступ­ливішою, то все закінчилося б тільки жалем з приводу прикрої помилки. А так його постійно ятрила думка про поразку й остаточний розрив. Раніше Ґендзі не звернув би уваги на таку пересічну особу, але після розмови з товаришами у дощову ніч, коли йому відкрилася загадка різних станів, його сердечні інтереси розширилися. Хоча Ґендзі й вабила дочка Ійо-но суке[83], яка щиро сподівалася на зустріч з ним, але від самої думки, що безсердечна мачуха стежитиме за ним холодними очима, він ніяковів, а поки думав, як вивідати її власні наміри, до столиці повернувся Ійо-но суке. Передусім він поспішив до Ґендзі. Тяготи морської подорожі відбилися на його вигляді: обличчя змарніло, трохи засмагло, рухи здавалися незграбними. А проте, належачи до вельми знатного роду, навіть у такому літньому віці він справляв приємне враження привабливим обличчям і благородними манерами. Слухаючи його розповідь про провінцію Ійо, Ґендзі хотів запитати: «То скільки там купалень?..» — але, мимоволі зніяковівши від численних спогадів, промовчав. «Так ставитися до чесної людини нерозумно й соромно. Це справжнє нахабство! — подумав Ґендзі й, пригадавши застереження Сама-но камі, вирішив: — Хоча безсердечність Уцусемі образлива для мене, вона є проявом її любові до свого чоловіка».

Почувши про те, що Ійо-но суке збирається віддати свою дочку під опіку надійної людини й виїхати з дружиною в провінцію, Ґендзі не на жарт занепокоївся і порадився з Коґімі: «Чи не можна зараз ще раз побачитися з нею?» Але навіть якби вона погодилася на таку зустріч, крадькома пробратися до неї було б нелегко. А ще ж вона вважала перешкодою між ними відмінність їхніх станів. Тож Ґендзі зрештою відмовився від спроб, які могли б знову скінчитися неприємною пригодою. Мабуть, дружина Ійо-но суке в жодному разі не хотіла, щоб Ґендзі забув її, бо люб’язно відповідала на його численні листи. У цих, недбало написаних її рукою посланнях було щось зворушливе, з тонкими натяками, що мали привернути до неї увагу й переконати його в її небайдужості. І хоча Ґендзі вважав її безсердечною, забути про неї не міг. Що ж стосується дочки Ійо-но суке, то жодні чутки про її одруження не хвилювали його, впевненого в тому, що її майбутній суворий чоловік не стане на заваді їхнім щирим стосункам.

Настала осінь. Заклопотаний власними сердечними турботами, Ґендзі рідко коли навідувався у садибу Лівого міністра й тим самим викликав там невдоволення.

Щодо особи з Шостої лінії, то сталося ось що: після того як Ґендзі подолав її опір, він раптом почав ставитися до неї, на жаль, так само, як до будь-якої іншої жінки. Дехто навіть дивувався, куди дівся той запал, з яким він колись до неї залицявся. Вона, людина з тонкою й чутливою душею, впадала в сумні роздуми, знаючи, що стала об’єктом людських пересудів через те, що була старшою за нього. Тому останнім часом на самоті щораз частіше прокидалася серед ночі й, охоплена відчаєм, не могла до ранку заснути.

Одного туманного ранку, коли заспаний Ґендзі, якого ледве розбудили, вийшов з кімнати, сумно зітхаючи, служниця Цюдзьо підняла ґратчасте вікно й, ніби кажучи: «Проведіть хоч би поглядом», — відсунула переносну ширму, а її господиня, підвівши голову, глянула назовні. Картина того, як Ґендзі, зупинившись посеред саду, не відривав погляду від барвистого безладу квітів, не мала собі рівних. Потім він попрямував до галереї, а Цюдзьо за ним. У світло-бузковій одежі із синьою підкладкою, відповідно до цієї пори року, і тонкому мо[84], прив’язаному яскравими стрічками, вона вражала своєю граціозністю й чарівністю. Оглянувшись на неї, Ґендзі затримав її на хвильку біля поруччя в кутку галереї. Її стримана поведінка, повисле уздовж щік волосся здавалися йому дивовижними.

«Сторонюсь слави

Збирача всіх квітів,

Та все ж не можу

Повз пройти,

Тебе, «вечірнє лице», не зірвавши...

Що ж мені робити?» —

запитав він, взявши її руку, а Цюдзьо відповіла зі звичним поспіхом, удавши, ніби йшлося про її господиню:

«По тому, що не дочекався,

Коли туман розсіється ранковий,

Видно,

Що до квітів наших

Серце твоє байдуже».

Те, як вродливий хлопчик, ошатно вдягнений, зайшов між квіти й, зірвавши «вранішнє лице», в мокрих від роси шароварах повертався до Ґендзі, хотілося перенести на картину.

Кожного приваблювала краса Ґендзі. Як суворий житель гір любить відпочити під розквітлим деревом, так кожен, кого осяяв його блиск, відповідно до свого становища, думав: «От би віддати йому на службу нашу любу дочку!», а інший, навіть найнижчого звання, хотів прилаштувати до нього свою хоч трохи миловиду сестру. А що вже казати про людей, які мали нагоду з ним листуватися або зблизька споглядати його прекрасне обличчя? Принаймні про тих, хто здатен проникати в душу речей. Вони, охоплені неспокоєм, напевне, жалкували, що не можуть завжди бути поруч з ним.

До речі, одного дня Кореміцу нарешті доповів Ґендзі про те, що за його дорученням вивідав про мешканців убогої сусідньої оселі: «Дізнатися,