Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
Нарешті прийшов Кореміцу. Зазвичай готовий будь-коли виконувати примхи свого пана, цієї ночі він цього не зробив і навіть на виклик з’явився запізно. І хоча Ґендзі це не сподобалося, він усе-таки велів йому зайти, але не мав сили відразу розповісти про те, що сталося. Почувши про прибуття Кореміцу, Укон згадала, з чого все почалося, і знову заридала. Ґендзі також не міг більше витримати. Досі лише він один володів собою і підтримував Укон, але як тільки прийшов Кореміцу, то, відчувши на душі полегшення, піддався смутку й довго-довго плакав.
Потім, трохи вагаючись, Ґендзі сказав: «Тут сталося щось вельми дивне, можна сказати, щось неймовірне, ба навіть щось більше. Я чув, що в таких несподіваних випадках треба читати сутру, і велів покликати монаха Адзарі, щоб помолився...» — «Шанований монах учора повернувся в гори. Що й казати, все це взагалі незрозуміле! Може, якась давня незвичайна хвороба далася взнаки?» — «Та ні, нічого подібного». Заплакане обличчя Ґендзі було настільки чарівним, що засмучений Кореміцу також просльозився.
Звичайно, в таких випадках корисною була б доросла, обізнана з життєвими справами людина, а вони обидва, ще зовсім молоді, не знали, що й робити. Зрештою Кореміцу сказав: «Сторожеві не варто про це казати. Сам він людина надійна, але ж має рідню, яка, природно, може проговоритися. У будь-якому разі вам передусім треба виїхати звідси». — «Так, але де ми знайдемо малолюдне місце?» — «Правду кажете. Бо якщо повернемося на П’яту лінію, то її служниці з горя почнуть плакати і стогнати, тож численні сусіди, готові нас осудити, природно, про все дізнаються. Найкраще переїхати в гірський монастир, де ніхто не зверне на нас уваги. — І, трохи подумавши, Кореміцу додав: — Одна пані, яку я знав колись, недавно постриглася в монахині й перебралася у Східні гори. Вона була годувальницею мого батька, але тепер постаріла і виїхала зі столиці. Людей там багато, але вона живе окремо». І от удосвіта до будинку підкотили карету.
Оскільки Ґендзі не мав сили тримати в руках мертве тіло, то Кореміцу, загорнувши його у ряднину, сам відніс у карету. Жінка, тендітна і чарівна, навіть тепер не викликала відрази. Її блискуче волосся, невміло загорнуте в ряднину, вибивалося назовні, й від його полиску в очах Ґендзі потемніло, а серце охопив незагойний смуток. «Будь-що треба залишатися з нею до кінця», — подумав він, але Кореміцу порадив інше: «Швидше сідайте на коня і вирушайте до садиби на Другій лінії, поки дороги безлюдні».
Посадивши Укон у карету і підгорнувши шаровари, Кореміцу пішов услід пішки, бо коня віддав Ґендзі. «Яка дивна похоронна процесія», — думав він, але, дивлячись на свого пригніченого горем пана, був готовий ризикувати життям заради нього. А тим часом Ґендзі у повній нестямі добрався до садиби на Другій лінії. «Звідки ви повернулися? Ви здаєтеся хворим», — казали домашні, але Ґендзі пройшов у спочивальню. Нестерпна туга облягала серце: «Чому я не поїхав разом з ними? Що вона подумає, коли раптом оживе? О, з якою гіркотою на душі вона дізнається, що я покинув її!» Вир сумних думок розпирав груди, й незабаром він відчув такий нестерпний головний біль і сильний жар у тілі, що подумав про наближення власної смерті.
Хоча сонце підбилося досить високо, Ґендзі не вставав. Здивовані служниці пропонували йому їжу, але він від усього відмовлявся і, страждаючи, не знав, як собі зарадити. А тим часом з палацу прибув гонець. Мовляв, Його Величність не зміг учора відшукати Ґендзі, а тому занепокоївся. Навідувалися і сини Лівого міністра, але Ґендзі погодився на розмову лише з То-но цюдзьо й то через завісу. «Моя колишня годувальниця, — розповідав Ґендзі, — з п’ятого місяця нинішнього року тяжко занедужала. Постригшись у монахині й узявши на себе обітницю, вона, можливо, через те почувалася краще, та недавно хвороба повернулася, і вона знов ослабла. «Відвідайте мене ще хоч раз», — передала вона, тож я, знайомий з нею з дитинства, подумавши, що вона вважатиме мене безсердечним тепер, коли її життя наближається до кінця, вирушив до неї, але виявилося, що саме тоді один її слуга, вже давно хворий, помер раніше, ніж його встигли перевезти в інше місце[97]. Згодом я довідався, що з поваги до мене вони вивезли його останки з дому лише надвечір. Оскільки на цей час випадали урочисті богослужіння, то я вирішив, що моя поява у палаці буде недоречною. Крім того, від самого ранку в мене болить голова — можливо, я застудився. Сподіваюся, мені це пробачать».
«Ну що ж, я так і доповім. Учора ввечері, коли в палаці вправлялися в музиці, Його Величність велів розшукати тебе і був вельми невдоволений, — сказав То-но цюдзьо й перевів розмову на інше: — То яка скверна тебе спіткала? Твоя розповідь не здається мені правдивою». Стривожений Ґендзі відповів: «Тобі не треба доповідати всі подробиці, а просто скажи, що я несподівано зіткнувся зі скверною. Мені так через це незручно». За вдаваним спокоєм в його душі ховалося невимовно-болюче страждання. Він не хотів нікого бачити. І тільки викликавши Куродо-но бена, попросив його шанобливо доповісти про все Його Величності. Потім послав гінця до садиби Лівого міністра — мовляв, не може прибути, бо сталася неприємність.
Коли стемніло, прийшов Кореміцу. У будинку не було нікого — Ґендзі оголошував усім, хто навідувався, що зіткнувся зі скверною, а тому гості в нього не затримувалися. Закликавши Кореміцу до себе, Ґендзі запитав: «Ну, то як? Невже кінець?» — і закрився рукавом, щоб приховати сльози. Заплакав і Кореміцу. «Так, сподіватися нема на що. Мені було незручно довго там затримуватися, а тому я домовився, що поважний старий монах, давній мій знайомий, усе зробить завтра, у сприятливий день...» — повідомив він Ґендзі. «А що з жінкою, яка її супроводжувала?» — «Не впевнений, що вона житиме. Все нестямно повторювала: «Піду зі світа разом з нею...» Сьогодні вранці хотіла кинутися з кручі. Потім сказала, що розповість про все домашнім. Я ледве стримав її словами: «Почекайте, спочатку заспокойтесь і добре подумайте». Ґендзі слухав, тяжко зітхаючи: «Я сам почуваюся зле й не знаю, що буде зі мною».
«Тепер уже пізно горювати. Все на світі відбувається так, як судилося, — сказав Кореміцу. — Я зроблю все, що від мене залежить, щоб ніхто нічого не довідався». — «Так, ти маєш рацію. Та все одно мені дуже гірко відчувати провину, що через свою легковажність став причиною її смерті. Будь ласка, не розповідай нічого пані Сьосьо. А тим паче монахині, яка не раз застерігала мене, бо мені буде дуже соромно...» — «Та й іншим монахам я розповів усе зовсім по-іншому», — запевнив Кореміцу.
Почувши краєм вуха, що ніби щось скоїлося, служниці дивувалися: «Що ж сталося? Каже,
