Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич
Великими, повними тоски очима проводить пташка усіх милих, рідних. Крикнути хочеться вслід посліднє слово прощання, кожний нерв тремтить, серце швидко-швидко б'ється. А зграя все далі й далі... Прощайте... прощайте!..
З тривожним покриком о поміч спішать немічні. Невимовним жахом наповняються їх серця,— і вони напружують усі сили. От одна... Літом охотник перебив їй крило. Якось воно загоїлося, і пташечці здавалося, що вона може летіти з усіма. Піднялась разом, але... скалічене крило дало себе знати,— і з жалібним писком впала бідна пташина вниз. Впала боком на землю, піднялася й бігла, бігла услід за сестрами. Кричала скільки сили, щоб зачекали трішечки, тільки зачекали, бо вона зараз, от зараз... І бігла, бігла, натикалася на сучечки, підмахувала собі здоровим крилом, але ніхто й не чув і не бачив її.
А в середині самітнього півоголеного куща сиротливо сиділа всіма покинута пташка. Пішов дрібний дощик, заторохкотів по листочках. Сумним посвистом дав про себе знати вітер. Холодно-холодно стало в лісі... Пташка підвернула голівку під крило, і тихо попискуючи, ще міцніше притулилася до теплих яєчок.
Та пожалій її, боже!.. Літо тепле утвори над нею своєю всемогутністю. Сонцеві скажи гріти цей кущ, щоб засяв він квітками серед зими й захистив цю матір і її дітей!
* * *Велика панська усадьба в одному з привітних сел нашої України спішно прибиралася, доводилася до ладу, бо через два дні чекали приїзду самих панів.
Коншіни — це була колись багата фамілія, що володіла тисячами кріпаків, тисячами десятин землі. Тепер, після скасування кріпацтва, багацтво поменшало, але все ж і в зменшеному вигляді всього було більш, ніж досить. Сам добродій Коншін «действительный статский советник», зоставався ще в Петербурзі, а сім'я — жінка, дочка Соня, дев'ятнадцяти років, і підліток гімназистка Вірун, як її всі називали, мали оце приїхати через два дні.
Тут, у цьому багатому маєтку, все ще було так, як за часів кріпацтва, ніщо не нагадувало «епохи великих реформ», наче історія летіла мимо цього красивого бідного українського села. Величезний міцний панський будинок з фронтонами, під'їздами, баштами й різними ставнями, так само був повний слуг, покоївок, буфетчиків, дворецьких; на стайні, як і півсотні літ тому, стояли десятки коней, за котрими дивилися кучера, конюхи, хлопці-стаєнні. На розкішних просторих луках коло річки паслася скотина; там бігали пастухи, підпаски. Навіть у відносинах панського дому до маленьких хаток села мало що змінилося на перший погляд: так само мужики йшли на роботу, як давніше йшли на панщину; так само приходили до управителя за всякими потребами, скаргами; так само баби несли до двору полотно, масло, яйця, ягоди. Раби кнута стали рабами капіталу, але від того їм не стало легше, бо «право» в них усе ж зосталося тільки одне — це право на власну смерть.
Коли що й змінилося, так це тільки... сад. Він став ще густіший, ще розкішніший. Люблю я такі сади, що йдеш, ідеш у нім, заплутуєшся серед стежок, мов у зачарованому лабіринті, і непомітно від розбитих на англійський спосіб доріжок, квітників і клумб доходиш до справжньої пущі з терновими та глодовими кущами. Направо березова алея, ще далі алея пірамідальних тополь; а там десь кам'яний з фантастичними вигибами грот, з фонтаном і водоспадом, швайцарська хатина, альтанка в китайському стилю, статуї грецьких та римських богів, — аж дивно, що все те може належати одній людині.
А ще далі — ажуровий паркан і за ним овочевий сад. ! чого-чого там немає! Скільки вишень, груш, яблунь, абрикосів! Скільки порічок, аґрусу, клубники й усяких інших ягід. Цілі плантації засіялися червоними, жовтими, зеленими плодами, очі розбігаються, що не знаєш, куди раніше дивитися, що насамперед зірвати.
І от тепер уся усадьба, розпочинаючи від кімнат у домі, розписаних ще сто літ тому кріпаком-малярем, і кінчаючи закутком у хліві та найдальшою доріжкою в саду, — все те чистилося, прикрашалося. Може, як би їхала тільки сама бариня з дочками, може й не було б такої заварки; але кілька день після женщин мав приїхати сам Іван Петрович, а він любив, щоби в нього все було «comme il faut». Він звик у себе в департаменті підіймати голос перед забитими чинушами, — і тої ж тактики тримався й у себе в маєтку: кричав за помічену гілку на стежці в саду, за розбите скло в оранжереї, і внутрішньо задовольнявся, коли бачив, як перед ним тріпотять та низько кланяються. Отже, аби не тремтіти та не кланятися, усі слуги, як то кажуть, з ніг збивалися, вдесяте перечищаючи, перетираючи кожну річ в межах свого «департаменту». Економка та управитель, яким зимою, правду кажучи, тільки й діла було, що скаржитися своїм гостям на нестерпучу важкість своєї роботи, тепер уже дійсно не знали спокою.
І в домі, і надворі, і в саду — всюди суєтилися й копалися люди; чулося безпереривне гудіння, і що хвилинки доконче хтось лаявся, бо лаявся кожний, хто чув за собою право приказувати хоч одній людинці. Кількість лайливих слів росла в пропорції до числа підлеглих; отже, економка й управитель, що стояли вже на вершку гієрархічної драбини, просто переривалися від натуги, втративши навіть здібність говорити по-людськи. І що ближче насувався отой четвер, що мали приїхати пани, то дужча ставала сутнява та помітніший неспокій: економка по двадцять разів бігала до льоху, щиро дивуючися, куди ж це справді, ділося вино; садівник зі своєю незмінною цигаркою в зубах, мало не від схід сонця, починав лаятися з робітниками, з дівчатами-полольницями, сам підв'язував деревця, підіймав кущі квіток, додаючи їм найпоказнішого вигляду. Уся усадьба ворушилася, мов величезний муравник; усі були схвильовані, починаючи з головних персонажів і кінчаючи худорлявою дівчинкою Мархвою, що мала за обов'язок мити (а властиво — облизувати) тарілки та виносити помиї.
Але от, нарешті, прийшов і четвер. Ще за-темна встав кучер Пилип та вдвох зі своїм помічником Семеном узявся за призначених до виїзду коней. Робота йшла так усердно, що бідні коні аж хиталися, мов від вітру, під могутніми
