Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич
Кар'єр прокинувся, хоч роботи ще не починалися. Сотні робочих, одягнених у найрізноманітнішого кольору сорочки, пересувалися на жовтому тлі піщаних гір красочними плямами. Червоні вагони, що стояли поміж розкопаними горами піску, де-не-де розкидані костри, шум величезного зборища людей в ямі між двома високими стінами,— то була незвичайна картина.
Всі робітники були «радьомиє». Ішли на Вкраїну на заробітки, але рік видався важенький, — і люди наймалися на першу роботу, яка трапиться, аби не йти додому з цілком порожніми руками. Робота на залізниці була одна з таких, за які беруться вже в останню чергу; але все одно робочих рук ніколи не бракує.
День розпочинався тепло й весело. Люди відпочили за вчорашню неділю, і тому товпа теж була весела. Там співали, там лаялися, — життя буяло.
— Міть! А Міть! Давай армянскава хлеба!
— Глупой. Калі би ти толькі знал, как іво мєсють...
Десь з-під вагонів виривалося визкотіння гармошки.
Стрибаючи через шпали, з реготом біг парень, а за ним гнався другий з величезною, як ціла голобля, дубиною в руках.
— Я те пакажу, как у жівот бухать! — кричав він, задихаючися від реготу, і шпурляв дубиною.
А там далі тоненьким голосом хтось виводив:
Ва лясочькю камарочькав Многа ураділась; Я таму, млада, вдівілась, Што многа враділась.Приїзд Терещенка зробив сенсацію.
— Братця! Братця, Терещенко приїхав!
— А!.. Наше вам!...
— Скільки літ, скільки зим! Як поживаєте, ваше хохлацькоє благородіє?
— Здорові, здорові, боса армія! Що, скоро будете до тендера з чайниками бігати?
— Та то ми тільки після обід.
І всі лізли до паровоза поздоровкатися й пожартувати з веселим машиністом. Стояли внизу, почісуючися та притоптуючи своїми лапотками, підіймали на сміх один одного, кричали Терещенкові:
— Хахол-мазніца, давай дражніцца!
— Ти лучче розкажи, як ви рака з дзвоном зустрічали.
— Та що там рака! Хахла й руського варив бог у котлах. От підходить до руського, кличе, а той: — «Ась»?— «Ну, так вилазь». А до хохла підходить, кличе, а той: — «Що»? — Ну, так варіся іщо.
— Ха-ха-ха!.. Так він і досі там вариться?
— І досі. А ті, що ходять по світі, от як наш Терещенко, то недоварені.
Сміх і крики розбудили Марусю. Вона встала, протираючи очі та натягуючи хустку на плечі, цілком не розуміючи, де вона, що це за люди. Її побачили робітники.
— Дивись, дивись, братця! Хохол собі дівку привіз!
— Де? Де?
— А он, дивись!.. Та яка цицяста!
— Ах ти, їдять тебе мухи! Глянь... і справді, дівка! От тобі й хохол!
— Він хохол, а знає, де раки зимують.
— Ха-ха-ха!.. От молодець!
— А то хіба, як ви, дурні, по місяцю в кар'єрі сидите, та тільки один одного... цілуєте.
— Хо-хо! А ти й нам дай розговіцця!
— Піди наперед до батька-матери, щоб тебе переробили потилицею назад.
— Го-го... Ну, так дай хоч полапать!—і один з робочих поліз на паровоз. Терещенко махнув ногою прямо перед пикою, робочий зірвався й упав на пісок.
— Братця, що ж це таке? Хохол тільки сам хоче пользования, а ми дивись? Давайте хоч полапаємо, чи багато жиру нагуляла.
— Ха-ха!.. Давай, давай!..
І вже ціла гурма кинулася до паровозу. Терещенко схопив різак[42] і, жартуючи, почав ним відбиватися. Але задні підштовхували передніх, і одного так штовхнули, що він наткнувся прямо на різак лицем. Кров бризнула з носа.
— Що ж ти, хахол, убивать?
— Бить?— підхопив хтось.— Ах ти ж, сукин син!
Парень з розбитим носом кинувся до паровоза.
У нього вже блискали очі; він стис зуби, підшморгуючи носом кров. За ним кинулося ще кілька душ з тих, що були ближче. А задні ще нічого не знали, і напираючи, з реготом викрикували:
— Дівку!.. Дівку! Давай нам дівку! — і це магічне слово, мов іскра, пробігало по всьому кар'єру, запалюючи всіх. Робочі кидали свої костри, вилазили з-під вагонів, кидали карти й бігли до паровоза.
— Дівка? Де дівка? Яка?
— А он, дивись...стоїть!
