Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич
А на хуторі, що відбився геть далеко від проїзджого шляху і в'яжеться з ним ледве помітною в полі дорогою, вже зовсім сумно. Скоренько в присмерку доїть баба своє коровеня; босе дівча заспівало якусь пісеньку, але холодно в ноги, і пісня перервалася, а дівча, прикусивши посинілу губу, біжить до хати. Скоро насунеться й вечір осінній на самітній хутірець. У хаті запалять сяке-таке світло, і коротким снопиком протягнуться промінчики в дворі перед вікном, освітять лохматого пса, що вгрівся на призьбі, розбитий черепок, половину великої калюжі — й більше нічого. А закриють ставні — і зовсім порожньою здасться мокра хата. Навіть дим, що так весело й швидко летить у небо літнім ранком, немов ховається тепер і боязливо крутиться коло бовдура. І здається, що то не господиня запалила в печі, щоб зварити вечерю, а вбійники палять жертву свого злочину, спішно підкладаючи сирих дров.
А коли прийде вже ніч,— глухо почне блукати ворожий вітер довкола хати, шукаючи щілини, в яку можна було би влізти. Завиє він у незатканім бовдурі, засвистить тонко й різко в гілках голої вишні,— і мала дитинка зігнеться в клубочок під свитиною.
— Мамо... мамо,— буде просити шепотом.
— Чого тобі?
— А вовки не прийдуть до нашого хліва, як позаторік?
— Чого там вони прийдуть... спи.
Але не спиться стривоженій дитині. В кожнім звуку за вікном чується їй вовчий кіготь, а в виттю вітру голос голодного звіра. А коли пес, почувши чиїсь кроки коло воріт, з голосним гавканням зіскочить з призьби й побіжить геть,— жах в кінець обхопить дитячу душу, серденько так часто-часто застукає в грудях... А в хаті душно, пахне кожухом і свіжо-випеченим хлібом. Чути, як хропуть батько, чути, як дихає матір... У вікно стукає й стукає, шепочучи, дощ. Він то засипле-засипле дрібно, придавлений вітром, то знову наче затихне, зідхне.
Майже всі птиці відлетіли вже в вирій. То, було, часто видно ранком, як вони збираються на раду, і кричать, і свистять, і суєтяться, а потім, знявшися, полетять... туди, де тепло, де сонце. Міцні й здорові летять попереду, зрівноважено й спокійно махаючи крилами; за ними летять і ті, що не знають самі дороги, і ті, що прихоріли трохи або слабші взагалі; на самім заді летять ті, що може й не долетять, куди треба, згинуть по дорозі. І з яким тривожним неспокоєм дивляться вони на передніх, як без порядку тріпочуть своїми крилами, стараючися не відставати від сильних, здорових.
І міряють дорогу в вирій птиці що-року, кидаючи незрозумілий докір униз усім тим, хто вічно мириться з тьмою й не насмілюється навіть спробувати утворити собі сонце. Підійми голову —і почуєш докір той. Сторож у ночі, обходячи ліс, зупиниться десь серед поляни й прислухається... Величньо, знайомим шумом усе шепоче щось ліс, залепече мокрий листок, але... ще щось чути... Де?.. Це там, високо-високо, невидно очам, летять у світлий край журавлі й курликають... М'яко так, ніжно... Будять тоску в душі...
І стоїть загорілий міцний лісник, слухає... І не знає, що в цю ж саму хвилину в шумливім, залитім вогнями місті, серед грюкоту екипажів, якось вибралася така тихенька хвилька,— і зупинився на вулиці стомлений висмоктаний машиною робітник. Він теж почув журавлів,— і стогоном, сльозами, скаргою впав той звук на обезсилену душу. Згадався й поля простір, і шепіт верхів дерева в лісі, і молодість, погасла безповоротно молодість...
Сірим ранком на лісовій поляні зібрався гурт птиць. Тут були й старі, і молодші і ті, що тільки цього літа побачили світ. Усі зібралися коло одного куща й жваво про щось щебечуть. То одна вискочить вперед, щось крикне, то друга. Самчик просторо й важно почне щось доказувати, а потім нараз ціла група гарячих голів защебече, замахає крильцями, щоби звернути увагу на свою пропозицію, але на них накинуться всі збори, усі присутні закричать, змусять умовкнути. І знов виступають промовці, спокійні й поважні, аж поки знов якийсь недисциплінований парламентарно член не викрикне щось із купи — й сховається за спини.
Але що ж оце трапилось тут коло цього куща? Буденна драма: одна птичка не може летіти. Дуже пізно, бо вдруге знесла вона свої яєчка, і от тепер, коли все нове покоління давно вже літає, — вона все ще сидить на своєму гнізді. Їй радять кинути все Й летіти. Вона й сама вся рветься звідси, бо холодно тут і страшно самій. Але... під пузцем пригрілися яєчка й не пускають. І полетіла б вона в перших рядах, але ж тоді вітер обвіє, дощ обмочить її скарб,— і пропадуть, усі п'ятеро пропадуть...
Сьогодні послідній день. Більш чекати неможна. Вже й так відкладали, відкладали, а далі нікуди. Холодно вже, дощ мочить крила, трудно шукати покорму, і з кожним днем все більш тягне до тепла. Усі злетілися сюди, умовляють, доказують, силою намагаються стягти з гнізда, — ніщо не помагає.
Де-кого все те панькання починає вже обурювати. Найнетерпеливіші вже кричать, що пора перестати звертати увагу на дурну впертість. Востаннє підходять найближчі, востаннє просять, — все даремно.
Ну, коли так, то й так. Усі збилися в одну величезну купу, защебетали, закричали, — і в обсудженню планів перельоту, в останній нараді забули про подругу, мов би її й на світі не було. Кожний тисся до середини кола, до центра життя й руху; кожному хотілося заявити себе як найбільше рішучим і смілим.
Все закінчено вже. Усі думки висловлено, усі слова сказано. Летіти!.. Треба летіти!.. В останньому пориві любови ще підбігає то одна, то друга попрощатися, а голова колони вже шумно піднялася, уже над деревами,— і всі спішно, штовхаючися й налітаючи одне на одне, спішать услід. Кожному страшно відстати.
