Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич
Фаетон гордо підкотився до під'їзду. До пані Коншіної підбігли дві покоївки й підтримували під руки. Пані велично вилізла з екіпажу і, милостиво простягнувши руку для поцілунків, кричала комусь:
— Дивіться, дивіться, панове! Вони в жоден спосіб не можуть відвикнути від старих своїх звичаїв. Правда ж, це дуже смішно?
А двірня кидалася до руки. У всіх чомусь були радісні обличчя, масляні очі, усіма заволоділа якась екстаза цілування рук,—і з різними притворами, прицмокуваннями, ці люди готові були цілувати руки в усіх присутніх по кілька разів. Але коли серед усього цього гомону, улесливо-веселих окриків, хтось схопив за руку Катю Борвіч і почав тягти до губів, дівчина майже зі страхом висмикнула руку й перша, наче тікаючи, збігла на сходи. За нею вже потягнулися всі. Коло дверей Катя зупинилася, щоби пропустити мадам Коншіну, яка, входячи в обов'язки господині й велично поводячи рукою, говорила:
— Милости просимо до нашої вбогої хати!
Всі свої й усі гості з веселим шумом увійшли до передпокою, сміялися, жартували. У всіх рухах молоди чулася радість, інтонації голосу були бадьорі, очі сяяли. Та й чому би не радіти? Перед ними так багато вільних щасливих днів, ні над ким з них не тяжить примус праці, окрім труду задоволити власні бажання; до їх послуг багатий дім, чудовий сад, ріка, ліс, поле,— вся природа простягає до них гостинні свої обійми. А скільки прекрасних місячних ночей, скільки прогулок в ліс за ягодами, горіхами, катань по річці, поїздок «на гору»... А феєрверки, танці в одкритому павільйоні в саду, співи, музика... А над усім — солодкі літні настрої; захочеться теплою ніччю вийти пізно в сад, щоби на далекій темній алеї зустрінутися, прошепотіти кілька красивих хвилюючих слів, з трепетом поцілуватися й тікати від шелесту чиїхось кроків. А там з нетерпінням чекати другого такого моменту де-небудь у лісі або над річкою. І соловейко зі своїми жагучими мелодіями, і захід сонця з піснею косарів у дрімливому степу, і ранки росисті з запахом резеди, геліотропу, з легким диханням свіжого вітерця... А далекий привал з кострами, з кашею в котлі, вуження риби в тихому пруді, а потім вечір з романсами, з «Місячною сонатою» Бетховена... І все це і ще безконечне множество всяких будучих радощів почувалося в голосах і рухах, і сміху отих людей. Сміялися так, як можуть сміятися тільки безклопітні люди, котрих і попереду чекає сама лише безтурботність.
Вірун уже бігла садом. Капелюшок її ледве тримався на потилиці, маючи бажання залишитися на кожній гілячці. Кокетна й легковажна, Соня била квіткою по руці студента, що намагався розстібнути рукавичку; учитель і «млад вьюниш» m-eur Турбаков з прибільшеною спішністю помагали йому, але по те, властиво, аби перешкоджати. Бординський оповідав якийсь анекдот m-me Коншіній та Зої Володимирівні, а вони реготали до сліз, хоч і чули вже цей анекдот разів мабуть з десяток. Взагалі, всім було весело.
Нарешті всі переодяглися з дорожніх убрань, умилися, причесалися й знову зійшлися до столу на терасі. Ласкаво й привітно шумів самовар, біла, як сніг, скатертина сліпуче виблискувала під ударами сонячних променів; від клумб щедрими хвилями нісся запах квітів; майданчик перед терасою, усипаний жовтим піском, здавався золотим — все радувало око й кликало до веселої розмови, до сміху, до жартів.
— Боже мій,— говорила m-me Коншіна до Бординського, — чи давно й ми з вами, Леоніде Павловичу, так само молодо й весело сміялися, а тепер... Як же безбожно ми постарілися!
— Ну, це... як кому угодно. Що ж до мене, то я почуваю себе в розцвіті сил. Взагалі маю право, щоби мене вважали за молодого чоловіка. Правда, не першої молодости...
— А п'ятдесят першої,— викрикнув хтось, і всім стало смішно від цієї п'ятдесят першої молодости, і всі засміялися, а Вірун то розреготалася так, що перекинула чашку з чаєм. Всі ще більше закричали, кинулися рятувати, трусили скатерть, і навіть покоївка Паша, що появилася зі шматою, щоби витерти підлогу, кусала собі губи, аби не розреготатися в присутності панів. І тільки Зоя Володимирівна докірливо хитала головою, вважаючи такий казус неомильною ознакою поганого тону. M-me Коншіна помітила цей повний скорботи та німого докору рух, і з якоюсь винуватою усмішкою сказала:
— Цей Вірун просто якийсь розбійник.
— Я ж вам казала, — тихо шепнула Зоя Володимирівна,— що краще було б її віддати до Інституту Благородних Дівиць. Гімназія тепер — це знаєте, щось... щось... Вона нівелює всі елементи й не може дати правильного виховання.
— Я те ж саме казала, — тихо й собі відповіла m-me Коншіна. — Але що ж я можу поробити з моїм Жаном. Він чомусь забрав собі в голову, що тепер наче якісь інші часи, що інститут розніжує женщину, робить її «непридатною для боротьби за існування», як він каже.
А серед молоди тим часом виникла велика суперечка: студент казав Вірунові, що він обгонить її, хоч буде бігти спиною вперед, але дівча гаряче боронило свої спортсменські здібності й готове було розпочати змагання хоч зараз. Впрочім, і студент був не від того, хоч розпочав суперечку тоном дорослого, який балакає з дитиною, але не витримав довго на високім п'єдесталі й тепер уже гарячився так само, як і Вірун.
— Та ви знаєте, ви знаєте, що я в гімназії всіх обганяв? Усіх!.. Ніхто не міг так швидко бігати задки, як я.
— Що ж з того? А все ж я двадцять разів оббіжу коло перше, ніж ви проповзете один раз.
— Правильно, Вірун... Стій на свойому твердо, бо це
