Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Чудово, — мовила вона.

— Я притягну вас до відповідальності за надання кімнати та їжі, бо це проти наших правил: забезпечувати проживанням іншу людину, яка не працює. Дехто з нас має дружин і дітей, тоді між ними відбувається взаємообмін праці, взаємний розрахунок, — Ґолт зиркнув на неї, — такого типу, який я не маю права отримувати. Тому призначаю вам ціну в розмірі п’ятдесяти центів на день, що ви їх мені виплатите, коли приймете той рахунок, який зберігається на ваше ім’я у банку Малліґана. Якщо не приймете рахунку, Малліґан вирахує з нього ваш борг і віддасть ці гроші мені, коли я попрошу.

— Я пристаю на ваші умови, — відповіла вона проникливим, упевненим, свідомо уповільненим тоном торговця. — Але я не дозволю використовувати ці гроші для оплати моїх боргів.

— Як же ви збираєтеся розрахуватись?

— Я відроблю проживання та їжу.

— Як?

— Працюючи.

— І що ви робитимете?

— Буду вашим кухарем і покоївкою.

Уперше вона побачила на його обличчі шок від несподіванки — такої потужної емоції вона не сподівалася. Він всього лише вибухнув реготом, але цей сміх лунав так, ніби удар поцілив у точку, проминувши всі можливі захисти й оминувши безпосереднє значення її слів. Даґні відчула, що на нього накотилося його власне минуле, вивільнивши спогади і значення, про які вона не здогадувалася. Він сміявся так, наче бачив якийсь віддалений образ, ніби сміявся їй просто в лице, і ніби це була його перемога, — але і її перемога теж.

— Якщо ви мене наймете, — мовила Даґні з ввічливим і суворим виразом обличчя, сухим і чистим тоном, безособовим та діловим, — я готуватиму вам їжу, прибиратиму, пратиму і виконуватиму інші обов’язки прислуги — в обмін на кімнату, харчування та певну кількість грошей, необхідних мені, щоб придбати одяг. Можливо, ушкодження трохи заважатимуть мені протягом наступних кількох днів, але це триватиме недовго і я цілком зможу виконувати обов’язки.

— Ви справді хочете це робити? — запитав він.

— Я справді хочу це робити, — відповіла вона і замовкла, перш ніж вимовити решту слів, що пульсували в голові: «Більше, ніж будь-що інше на світі».

Він досі всміхався — здивовано, але це здивування от-от готове було переродитися на осяйне торжество.

— Добре, міс Таґґарт, — сказав він. — Я вас наймаю.

Вона схилила голову, повідомляючи таким чином про офіційну згоду.

— Дякую.

— Я надаватиму вам кімнату і харчування та платитиму десять доларів на місяць.

— Чудово.

— Я буду першою людиною в цій долині, хто найняв прислугу.

Він підвівся, сягнув до кишені й кинув на стіл п’ятидоларову золоту монету.

— Це аванс із вашої заробітної платні, — сказав він.

Її вразило внутрішнє відкриття: простягнувши долоню до золотого кружальця, вона відчула жадібну, відчайдушну, трепетну надію молодої дівчини, яка отримала свою першу роботу, — надію, що їй вдасться цю платню заслужити.

— Так, сер, — тихо мовила вона.

Оуен Келлоґ прибув на третій день її перебування в долині.

Даґні не знала, що шокувало його більше: її постать на краю аеродрому, яку він помітив, вийшовши з літака; її одяг (делікатна, прозора блуза з найдорожчого магазину Нью-Йорка та широка ситцева спідниця, куплена в долині за шістдесят центів), ціпок і пов’язки чи кошик із продуктами в руці.

Він сходив додолу разом з гуртом чоловіків, аж раптом побачив її, зупинився, а потім кинувся вперед, наче підірваний такою сильною емоцією, що найбільше скидалася на жах.

— Міс Таґґарт, — прошепотів він і більше нічого не зміг вимовити. Натомість вона сміялася, пояснюючи, як їй вдалося швидше дістатися до його мети.

Він слухав, немовби все це було геть неважливо, а потім сказав таке, від чого Даґні стрепенулася:

— Але ми думали, що ви загинули.

— Хто думав?

— Ми всі… Люди з зовнішнього світу.

Раптом вона перестала всміхатися, натомість Келлоґ узявся переповідати свою історію, і в його голосі пробився перший натяк на радість.

— Міс Таґґарт, невже ви не пам’ятаєте? Ви попросили мене зателефонувати до Вінстона, в Колорадо, переказати, що до полудня наступного дня ви вже будете в них. Це мало статися позавчора, тридцять першого травня. Але до Вінстона ви не дістались — і вже ввечері на всіх радіо пролунала новина про те, що ви зазнали авіакатастрофи десь у Скелястих горах.

Вона повільно кивнула, відновивши в пам’яті події, яких і не подумала врахувати.

— Я почув це, їдучи «Кометою», — продовжував Келлоґ. — На маленькій станції посеред Нью-Мексико. Провідник тримав нас там уже впродовж години, поки я допомагав йому з’ясувати ситуацію, розмовляючи по міжміському телефону. Новина вразила його так само, як і мене. Всі були вражені: і команда потяга, і начальник станції, і стрілочники. Вони зібралися навколо мене, поки я телефонував до газетних відділів новин у Денвері та Нью-Йорку. Нам мало що вдалося довідатися. Тільки те, що ви злетіли з аеродрому перед світанком тридцять першого травня, що ви переслідували літак якогось незнайомця, що оператор бачив, як ви зникли на південному сході, й відтоді ніхто більше вас не бачив… І що пошукові групи прочісували гори, намагаючись знайти уламки вашого літака.

У Даґні мимоволі вирвалося:

— А «Комета» дісталася до Сан-Франциско?

— Не знаю. Вона повзла на північ через Арізону, коли я не витримав. У мене було надто багато запізнень, забагато всього відбувалося неправильно, цілковита плутанина всіх розпоряджень. Я зійшов з потяга і цілу ніч добирався до Колорадо автостопом: на вантажівках, вагонетках, возах, щоб дістатися на місце вчасно — я про місце нашої зустрічі, звідки нас мали забрати літаком Мідаса, щоб закинути сюди.

Вона почала повільно підніматись угору стежкою, до машини, яку залишила навпроти продуктового ринку Гаммонда. Келлоґ ішов слідом, і його голос, коли він знову заговорив, трохи посмутнішав, уповільнився разом з їхніми кроками, наче обоє вони бажали якнайбільше розтягнути цей час.

— Я знайшов роботу для Джеффа Еліена, — промовив Келлоґ тим урочистим тоном, який найкраще відповідав би словам: «Я виконав ваше останнє бажання». — Ваш агент у Лорелі схопив його і, щойно ми туди дісталися, відразу поставив до роботи. Агентові були потрібні всі працездатні — ні, просто розумово розвинені — люди, яких можна було знайти.

Вони підійшли до машини, але Даґні в неї не сіла.

— Міс Таґґарт, ви ж не дуже сильно поранилися? Ви сказали, що зазнали аварії, але це ж не дуже серйозно?

— Ні, це зовсім несерйозно. Вже завтра я