Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Звісно, я люблю тебе. Невже ти перелякалася, що він змусив мене це сказати? Я казатиму це так часто, як ти забажаєш: я люблю тебе, моя дорога, люблю тебе і завжди любитиму. Не бійся за мене, мені байдуже, навіть якщо я більше ніколи не матиму тебе знову, яка різниця? — ти жива, ти тут і тепер ти все знаєш. Це так просто, правда? Ти розумієш, у чому річ, і чому я мусив тебе покинути? — його рука зметнулася, щоб вказати на долину. — Ось вона: твоя земля, твоє королівство, твій світ. Даґні, я завжди любив тебе, і те, що я тебе покинув, було виявом моєї любові.

Він взяв її долоні й притис до своїх губ, притримав їх, не ворушачись, не так, ніби цілував, а наче просто відпочивав; ніби зусилля, витрачені на слова, відволікали від її присутності, й ніби його розривало надто багато різних тем водночас, надто велика вага слів, що зберігалися у тиші років.

— Жінки, за якими я увивався… Ти ж у це не повіриш, правда? Я до жодної з них не торкнувся, але, думаю, ти й так це знала, думаю, ти весь час про це знала. Гульвіса — це була частина ролі, що я мусив виконувати, щоб мародери ні про що не здогадалися, поки я руйнував «Мідь д’Анконій» на очах у цілого світу. В цьому прокол їхньої системи: вони ведуть боротьбу з людьми честі, з людьми амбітними, але щойно побачать якогось нікчемного мерзотника, починають думати, що він їхній друг, думають, що він безпечний — безпечний! — ось як вони бачать це життя. Але вони навчаться! Довідаються, чи безпечне зло, чи практична некомпетентність!..

Даґні, це сталося саме тієї ночі, коли я вперше зрозумів, що люблю тебе. Тоді ж я усвідомив: я мушу йти. Ти увійшла того вечора до мого готельного номера. Коли я побачив, яка ти була, ким ти була, що ти для мене означала, і знав, що на тебе чекає в майбутньому… Якби ти важила для мене менше, ти могла б зупинити мене на певний час. Але саме ти, ти стала остаточним аргументом, що змусив мене піти. Того вечора я просив тебе про допомогу — в боротьбі проти Джона Ґолта. Але я знав, що ти — його найгостріша зброя проти мене, тож ані ти, ні він не повинні були нічого знати.

Ти була всім, чого він шукав, всім, за що він наказував жити чи померти, якщо доведеться… Я був готовий іти за ним, коли він раптово покликав мене прибути до Нью-Йорка тієї весни. Протягом певного часу я нічого від нього не чув. Він намагався подолати ту ж проблему, що і я. І він її подолав.

…Чи пам’ятаєш? Це було тоді, коли протягом трьох років від мене не надійшло жодної звістки. Даґні, коли я перебрав бізнес мого батька, коли зіткнувся з промисловою системою цього світу, я почав розуміти, як влаштоване зло, про існування якого підозрював, але не міг до решти повірити в його потворність. Я бачив паразитів, що збирають податки, і які століттями проростали на «Міді д’Анконій», наче цвіль, висмоктуючи з нас сили з невідомих причин; бачив урядові документи, видані для того, щоб мене покалічити, адже я був успішний, і допомогти моїм конкурентам, лінивим неробам; бачив профспілки робітників, що вигравали кожен суд проти мене лише тому, що я міг зробити їхнє існування можливим; бачив, що бажання людини мати стільки грошей, скільки вона нездатна заробити, вважається доброчесним бажанням, але якщо ці гроші зароблені, то це сприймають, як жадобу; бачив політиків, які підморгували мені й радили не перейматися, адже я міг просто працювати трохи більше і всіх перехитрувати. Я дивився крізь пальці на прибутки, які надходили, і розумів: що більше я працюю, то тугіше затягується зашморг навколо мого горла; бачив, як висякає моя енергія, що паразити, які мною годувались, отримують задоволення, опиняючись у власних пастках — і причини для цього не було, ніхто не знав відповіді: чому каналізаційні труби цього світу, що ними витікала вся продуктивна кров, вели в якийсь вогкий туман, куди ніхто не смів пробитися, поки люди просто знизували плечима і казали, що життя на землі може бути тільки лихим. І тоді я побачив, що всі промислові організації на світі з усіма їхніми чудовими машинами, тисячами тонн устаткування, трансатлантичними кабелями, офіси, умебльовані червоним деревом, фондові біржі, яскраві електричні вивіски, їхня потужність, їхнє багатство — ними керували не банкіри чи ради директорів, а неголені єретики у своїх підвальних забігайлівках, з обличчями, надутими від злості; вони проповідували, що чесноту слід штрафувати за те, що вона є чеснотою, що хист мусить слугувати невмінню, що людина не має права існувати — хіба лише для того, щоб служити іншим… Усе це я знав. Але я не розумів, як із цим можна боротися. Джон знайшов шлях. Того вечора, відгукнувшись на його заклик прибути до Нью-Йорка, ми з Раґнаром виявились єдиною його підтримкою. Він розповів, що нам слід робити, до яких людей слід стукатися. Він покинув «Двадцяте століття». Жив на горищі в міських нетрях. Він підійшов до вікна і вказав нам на хмарочоси. Сказав, що ми мусимо погасити вогні цього світу, і коли ми побачимо, що вогні Нью-Йорка згасли, то зрозуміємо, що виконали свою роботу. Він не просив нас негайно до нього приєднатися. Порадив добре все обміркувати, зважити, що таке рішення може зробити з нашими життями. Я відповів йому вранці наступного дня, а Раґнар — на кілька годин пізніше, увечері… Даґні, то був ранок після нашої з тобою першої ночі. Мені стало ясно, це було немов видіння: я не міг уникнути того, за що мусив боротися.

Усе це заради того, якою ти була тієї ночі, як розповідала про свою залізницю, який мала вигляд, коли ми намагалися розгледіти обриси Нью-Йорка з вершини скелі над Гудзоном. Я мусив тебе врятувати, мусив розчистити для тебе шлях, дати можливість знайти своє місце, не дозволити тобі збитися зі шляху, пробиваючись крізь отруєну мряку, не відводячи погляду від мети, з очима такими ж осяйними, якими вони були при світлі сонця, щоб наприкінці свого шляху ти натрапила не на вежі міста, а на жирного, нудного, безмозкого інваліда, який насолоджується своїм життям, поглинаючи джин, за який ти заплатила власним