Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
— Про що ви кажете?
— Про метод оподаткування збирачів податків. Усі методи оподаткування складні, зате цей — дуже простий, тому що він оголює суть усіх решти. Дозвольте вам пояснити.
Вона слухала. Чула цей іскристий голос, що сухим тоном педантичного бухгалтера звітував про фінансові перерахунки, банківські рахунки, декларації про прибутки, наче зачитував уголос запилюжені сторінки гросбухів, у яких кожен запис було зроблено його кров’ю на знак додаткового забезпечення, кров’ю, що от-от за кожного чергового розчерку бухгалтерського пера могла висякнути. Слухаючи, вона й далі милувалася досконалістю його обличчя і думала про те, що саме за цю голову призначено мільйонну винагороду тому, хто доправить її до кишла смертельної гнилі… Це обличчя здавалось їй занадто красивим для шрамів виробничої кар’єри. Даґні пропускала половину з того, про що він говорив, — його обличчя занадто прекрасне, щоб ризикувати… І раптом до неї дійшло, що його фізична досконалість — просто ілюстрація, дитячий урок, заданий їй у грубій та очевидній формі, урок з природи зовнішнього світу і людської цінності у вік нелюдів. Хоч який справедливий чи лихий був обраний ним шлях, думала Даґні, як вони могли… Ні! — вирішила вона. Його шлях таки був обґрунтований, і жахіття в тому, що не існувало іншого справедливого шляху, який можна обрати, тому вона не могла проклинати цих людей, не могла ні схвалювати, ні осуджувати.
— …імена своїх клієнтів, міс Таґґарт, я відбирав поволі, одне по одному. Мусив докладно вивчити характер та кар’єру кожного з них. У моєму переліку відшкодувань ваше ім’я — одне з найперших.
Вона змусила себе утримувати беземоційний вираз обличчя і відповіла тільки:
— Розумію.
— Ваш рахунок — один з останніх, ще не виплачених. Він тут, у банку Малліґана, і ви зможете на нього претендувати того дня, коли до нас приєднаєтеся.
— Розумію.
— Однак ваш рахунок не такий великий, як у багатьох інших, незважаючи на те, що протягом минулих дванадцяти років вас обдирали на величезні суми. Ви побачите — і це зазначено в копіях рапортів про податок на доходи, що їх вам надасть Малліґан, — я повертаю тільки ті податки, які ви платили з зарплатні, отриманої на посаді керівного віце-президента, але не ті, які сплачували з прибутків від акцій «Таґґарт Трансконтиненталь». Ви варті кожного пенні з цих акцій, і за життя вашого батька я відшкодував би кожне пенні ваших прибутків, але за керівництва вашого брата компанія «Таґґарт Трансконтиненталь» долучилася до мародерства, прибутки здобувалися силою, завдяки сприянню уряду, субсидіям, мораторіям, директивам. Ви за це не відповідаєте, ви були справді найбільшою жертвою цієї політики, але я повертаю тільки гроші, зароблені чистим виробничим хистом, а не ті гроші, які було почасти відібрано силою.
— Розумію.
Вони поснідали. Даннескольд закурив і якусь мить дивився на Даґні крізь цівку диму, наче співчуваючи її внутрішньому конфлікту, а потім усміхнувся до Ґолта і встав.
— Побіжу я, — сказав він. — Дружина чекає.
— Хто? — видихнула Даґні.
— Дружина, — весело повторив він, наче зрозумівши причину її шоку.
— Хто ваша дружина?
— Кей Ладлоу.
Розуміння ситуації вразило її дужче, ніж вона припускала.
— Коли… Коли ви одружилися?
— Чотири роки тому.
— Вас же могли схопити під час весільної церемонії.
— Нас одружив у долині суддя Наррангасетт.
— Як їй вдається… — Даґні намагалася зупинитись, але найгірші слова вирвались із неї мимоволі, у безпорадному обуреному протесті чи то проти нього, чи проти долі або зовнішнього світу, — вона сама напевно не знала:
— Як їй вдається виживати впродовж одинадцяти місяців, думаючи, що будь-якої миті вас можуть…
Але вона так і не закінчила.
Він усміхався, і усмішка ця світилася величезним торжеством від усвідомлення того, як складно було йому і його дружині виборювати право на таку емоцію.
— Їй вдається це, міс Таґґарт, тому що ми не дотримуємося переконання, що земля — долина страждань, у якій людина приречена на руйнацію. Ми не думаємо, що трагедія — це наша вроджена доля, не живемо у хронічному жахові перед катастрофою. Ми не очікуємо катастрофи, поки немає спеціальної причини її очікувати, а зустрічаючи її, цілком спроможні їй протистояти. Неприродним ми вважаємо не щастя, а страждання. Не успіх, а недолю ми вважаємо аномальним винятком у людському житті.
Ґолт провів його до дверей, а повернувшись, знову сів за стіл і неквапливо налив собі ще одну каву.
Вона зірвалася на ноги, ніби під тиском викинута струменем після поломки запобіжного клапана.
— Невже ви думаєте, що я коли-небудь прийму його гроші?
Він вичекав, поки вигнута цівка кави наповнить його чашку, а потім звів на неї погляд і мовив:
— Так, думаю.
— То знайте, що ні! Я не дозволю йому ризикувати заради цього своїм життям!
— У вас немає вибору.
— Я маю вибір ніколи на них не претендувати!
— Так, маєте.
— Тоді нехай лежать у банку аж до судного дня!
— Не лежатимуть. Бо якщо ви на них не претендуєте, то якась їхня частина — зовсім невелика — повернеться від вашого імені до мене.
— Від мого імені? Чому?
— Щоб оплатити вартість кімнати та їжі.
Злість на її обличчі перейшла у збентеження, і Даґні повільно опустилася на стілець.
Він усміхнувся.
— Як довго, на вашу думку, ви збиралися тут залишатися, міс Таґґарт? — він помітив зніяковіння і безпорадність у її очах. — Ви про це не думали? А я думав. Ви залишитеся тут на один місяць. Один місяць канікул, як у кожного з нас. Я не прошу вашої згоди — ви ж не просили нашої, прибувши сюди. Ви порушили наші правила, тож мусите прийняти наслідки. Протягом цього місяця ніхто не покине долини. Я міг би вас відпустити, звісно, але не зроблю цього.
Немає жодного правила, згідно з яким я мав би вас тут тримати, але, прорвавшись сюди, ви дали мені право на будь-який вибір, — і я збираюся тримати вас тут просто тому, що мені так хочеться. Якщо наприкінці місяця ви вирішите, що бажаєте повернутися в зовнішній світ, то зможете це зробити. До того часу — ні.
Вона сиділа прямо, її обличчя розслабилося, лінію рота пом’якшив легкий, цілеспрямований натяк на усмішку. То була небезпечна усмішка супротивника, але очі при цьому світилися холодною ясністю, хоч водночас були дещо затуманені, — очі супротивника, який має намір боротись, бажаючи
