Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

життям! Ти — не повинна мати жодних насолод заради того, щоб він їх мав? Ти — повинна служити кормом для насолоди інших? Ти — як засіб для недолюдків, урешті-решт? Даґні, ось що я побачив і чого не міг допустити! Ні стосовно тебе, ні стосовно будь-якої дитини, яка з таким же виразом дивилась би в майбутнє, ні щодо будь-якої людини з таким, як у тебе, духом, здатної переживати мить гордої, безневинної, впевненої радості життя. Ось у чому полягала моя любов, той стан людського духу, і я покинув тебе, щоб за неї боротись, і знав, що коли вже маю тебе втратити, то тільки тому, що виграватиму з кожним роком цієї боротьби. Але ж тепер ти це бачиш, правда? Бачиш цю долину. Це місце, до якого ми прагнули дістатися, коли були дітьми. Ти і я. І таки дісталися. Про що іще я можу просити? Хіба про те, щоб тебе тут бачити. Невже Джон казав, що ти досі штрейкбрехер? — нічого, це лише справа часу, але ти станеш однією з нас, тому що завжди нею була. Якщо поки що ти не усвідомлюєш цього до кінця, то ми зачекаємо, мені байдуже, — адже ти жива і я більше не мушу літати над горами, шукаючи уламки твого літака!

Даґні ахнула, зрозумівши, чому він вчасно не потрапив у долину.

Франциско засміявся:

— Не дивись так. Не дивися, ніби я — якась рана, що ти боїшся до неї торкнутися.

— Франциско, я так тебе скривдила…

— Ні! Ні, ти не кривдила мене, і він не кривдив, нічого про це не кажи, це він скривджений, але ми його врятуємо і він прибуде сюди теж, адже тут його місце, і він усе зрозуміє, він теж зможе над усім добряче посміятися. Даґні, я не сподівався, що ти на мене чекатимеш, я не мав надії, знав, що ризикую, і серед усіх, хто міг опинитися на цьому місці, я радію, що це саме він.

Вона заплющила очі, стискаючи уста, щоб не застогнати.

— Дорога моя, не треба! Невже ти не бачиш, що я справді прийняв це?

«Але ж це не він, — подумала Даґні, — це не він, і я не можу сказати тобі правду, бо той чоловік ніколи не почує її від мене, і я, можливо, ніколи не зможу з ним бути».

— Франциско, я по-справжньому тебе любила… — сказала вона і завмерла, шокована, усвідомлюючи водночас, що не мала наміру це говорити і що це зовсім не те речення, яке бентежить її свідомість.

— І зараз любиш, — усміхаючись, спокійно відповів він. — Ти досі мене любиш. Навіть якщо інакше висловлюєш те, що завжди відчувала і чого хотіла, але чого більше мені не даси. Я такий, який і був, ти бачитимеш це завжди, і завжди даватимеш мені ту ж відповідь, навіть якщо існує ще одна відповідь, яка належиться іншому чоловікові. Байдуже, що ти до нього почуваєш, це не змінить твоїх почуттів до мене, і водночас це не буде зрадою, тому що ці почуття проростають із самого коріння, це та ж платня у відповідь на ті ж цінності. Байдуже, що станеться в майбутньому, одне для одного ми назавжди залишимося тим, чим були завжди, ти і я, бо ти завжди мене любитимеш.

— Франциско, — прошепотіла вона, — ти це точно знаєш?

— Звісно. Ти розумієш це тепер? Даґні, кожна форма щастя не перестає бути щастям, кожне бажання виникає від дії того ж двигуна — нашої любові до однакових цінностей, до найвищого виміру нашого існування, — і кожне досягнення є втіленням цього факту. Роззирнися. Бачиш, скільки всього для нас тут відкрито, на цій вільній землі? Чи бачиш, скільки всього я можу зробити, пережити, досягти? Чи розумієш, що частина цього всього — те, що ти для мене значиш, так само, як я, є частиною цієї цілості для тебе? І якщо побачу, як ти захоплено всміхаєшся з нового мідеплавильного заводу, збудованого мною, це буде просто інша форма тих-таки почуттів, які переживав, лежачи поруч з тобою в ліжку. Чи хотітиму я з тобою спати? Нестерпно хотітиму. Чи заздритиму чоловікові, який цим ощасливлений? Звісно. Але хіба не байдуже? Це вже так багато — те, що ти тут, що я можу тебе любити і бути живим.

Вона опустила погляд, її обличчя стало суворе, а голова схилилася на знак пошани. Наче виконуючи урочисту обіцянку, Даґні повільно запитала:

— Ти мені пробачиш?

Франциско вразило її запитання, але за мить він розсміявся, наче щось пригадавши, і відповів:

— Поки що ні. Немає чого пробачати, але я пробачу тобі, коли ти до нас приєднаєшся.

Він звівся і допоміг їй встати; його руки обвили стан Даґні, і поцілунок став підсумком їхнього минулого, його закінченням і печаттю прийняття.

Коли вони вийшли, Ґолт, який стояв у протилежному кутку вітальні, обернувся. Він дивився на долину у вікно, і Даґні зрозуміла, що він стояв там увесь цей час. Даґні бачила, як його очі їх вивчають, як погляд повільно переходить з неї на Франциско.

Вираз Ґолта трохи розслабився, коли він побачив зміну, що сталася у Франциско.

Франциско всміхнувся і запитав:

— Чому ти на мене так дивишся?

— Ти хоч знаєш, на кого був схожий, перш ніж увійшов туди?

— На кого? Я просто не спав три ночі. Джоне, ти запросиш мене на вечерю? Хочу знати, як цей твій штрейкбрехер тут опинився, але думаю, я можу голосно захропіти десь посеред речення, незважаючи на те, що зараз почуваюся так, наче ніколи більше не потребуватиму сну. Тому, гадаю, я краще піду додому і побуду там до вечора.

Ґолт дивився на нього з ледь помітним усміхом.

— Хіба ти не збирався за годину летіти з долини?

— Що? Ні… — м’яко і здивовано відповів він. — Ні! — й екзальтовано засміявся. — Мені вже не треба! Точно, я ж не сказав, у чому річ, правда? Я шукав Даґні. Уламки її літака. В новинах повідомили, що він розбився у горах.

— Ясно, — тихо промовив Ґолт.

— Я міг уявити будь-що, крім того, що вона вирішить упасти в Ущелину Ґолта, — щасливо сказав Франциско. Його голос лунав із таким радісним полегшенням, яке надає приємного смаку жахам минулого, заперечує їх за допомогою теперішнього. — Я літав над усім регіоном, між Афтоном у Юті й Вінстоном у Колорадо, над кожною вершиною та ущелиною, над кожними уламками машини в яру, і