Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Коли машина зупинилася, вона не дозволила собі зрозуміти, чому не поглянула на Ґолта, виходячи назовні. Даґні не зауважила, як стоїть нерухомо, вдивляючись у темні вікна. Вона не почула, як чоловік до неї наблизився, але вражаюче інтенсивно відчула дотик його рук, наче то було єдине, що вона могла зараз усвідомлювати.
Ґолт підняв її на руки і повільно рушив до будинку.
Він ішов, не дивлячись на неї, але міцно тримаючи, ніби намагався втримати плин часу, наче його руки досі чіплялися за ту мить, коли він притиснув її до своїх грудей. Кожен його крок був окремою миттєвістю, протягом якої вона насмілювалася не думати про наступну.
Її голова була зовсім близько від його голови, його волосся торкалося до її щоки, вона знала, що жоден із них не наблизиться ще на один подих. Цей несподіваний і приголомшливий стан цілковитого сп’яніння був цілісний сам по собі, їхнє волосся змішувалося, ніби промені двох космічних тіл, що нарешті зустрілись; Даґні бачила, що він іде, заплющивши очі, ніби те, що зараз відкриється поглядові, вже може стати вторгненням.
Він увійшов до будинку і, перетинаючи вітальню, не дивився ліворуч, так само, як і вона; але Даґні знала, що обоє бачать одні й ті ж двері, двері до його спальні. Ґолт подолав у темряві всю відстань і наблизився до гребеня місячного світла, що падало на ліжко в кімнаті для гостей. Він поклав її туди, Даґні відчула, як завмерли його руки, досі торкаючись до її плечей, талії, а потім долоні відпустили її тіло — і все вже було позаду.
Він відступив назад і натиснув на вимикач, кімнату залило різке й сліпуче світло. Ґолт нерухомо стояв, наче вимагаючи, щоб вона на нього дивилася, його обличчя було суворе і сповнене очікування.
— Невже ви забули, що збиралися мене застрелити, щойно побачите? — запитав він.
Беззахисність його нерухомої постаті повернула відчуття реальності. Тремтіння, яке змусило її зірватися на рівні, було схожим на крик жаху і заперечення. Але Даґні витримала його погляд і спокійно відповіла:
— Це правда. Збиралася.
— То не покидайте цього бажання.
Її голос був тихий. Напруга, що в ньому лунала, свідчила одночасно про капітуляцію і зневажливий докір.
— Вам краще знати, так?
Він похитав головою:
— Ні. Я хочу, щоб ви не забували, що саме цього хотіли. У минулому ви мали рацію. Поки ви були частиною зовнішнього світу, ви мусили шукати мене, щоб знищити. А з тих двох шляхів, що тепер відкрилися перед вами, один неминуче приведе до дня, коли виявиться, що ви повинні виконати обіцянку.
Вона не відповіла; сиділа, втупившись додолу. Ґолт побачив, як різко гойднулось пасмо її волосся, коли вона смикнула головою, відчайдушно протестуючи.
— Ви — моя єдина небезпека. Ви єдина особа, здатна передати мене ворогам. Якщо ви залишитеся з ними, то саме так і зробите. Якщо бажаєте, обирайте такий розвиток подій, але обирайте його усвідомлено. Зараз мені не відповідайте. Але поки не відповіли, — суворий голос видавав його зусилля, спрямоване проти нього ж самого, — пам’ятайте, що я знаю справжній сенс кожної відповіді.
— Так само добре, як і я? — прошепотіла Даґні.
— Так само.
Він розвернувся, щоб іти геть, аж раптом його погляд спинився на тих написах, що вона їх зауважила раніше на стінах кімнати, і про які забула.
Їх було вирізано в поліруванні на дереві, можна було вгадати натиск рук, які олівцем виводили ці відчайдушні написи: «Ти це подолаєш. Елліс Ваятт». «Вранці все вже буде гаразд. Кен Даннаґґер». «Воно того варте. Роджер Марш».
Були й інші.
— Що це таке? — запитала Даґні.
Він усміхнувся.
— Це кімната, в якій вони провели свої перші ночі в долині. Перша ніч — найскладніша. Останній і найважчий ривок, щоб покінчити зі спогадами. Я дозволяю їм тут залишатися, а вони мене кличуть, якщо потребують цього. Я з ними розмовляю, коли вони не можуть заснути. Більшість не може. Але на ранок усе минається… Всі вони пройшли через цю кімнату. Тепер називають її палатою тортур або передпокоєм — усі приходять до цієї долини через мій будинок.
Він обернувся, щоб іти геть, зупинився на порозі й додав:
— Ніколи не думав, що надам цю кімнату вам. Добраніч, міс Таґґарт.
Розділ ІІ
Утопія жадоби
— Доброго ранку.
Даґні дивилася на Ґолта через усю вітальню, стоячи на порозі. У вікнах позаду нього гори мали сріблясто-рожевий відтінок, що видавався яскравішим за сам світанок і обіцяв настання нового дня. Сонце десь зійшло, проте тут іще не визирнуло; повідомляючи про його наближення, сяяло небо. Даґні почула радісне привітання світанку — не пташину пісню, а телефонний дзвінок, що пролунав хвилину тому. Вона побачила початок дня не в осяйній зелені гілок надворі, а в полиску хромованої плити, у виблискуванні скляної попільнички на столі й разючій білизні рукавів сорочки Ґолта. Відповідаючи йому: «Доброго ранку», вона не змогла зробити це без відзвуку усмішки в голосі, яка вторувала його інтонації.
Ґолт збирав зі столу папірці зі зробленими олівцем розрахунками і розпихав їх до кишень.
— Мушу сходити на електростанцію, — сказав він. — Мені щойно зателефонували: виникли проблеми з променевим екраном. Схоже, ваш літак його якось пошкодив. Я повернуся за півгодини і приготую сніданок.
Інтонація буденності й простоти в його голосі, манера приймати її присутність і домашню рутину, як щось звичайне, неважливе, змусило Даґні відчути підкреслену важливість власної тут присутності.
Так само буденно вона відповіла:
— Якщо ви принесете мені ціпок, який я залишила в машині, то я сама приготую сніданок.
Він поглянув на неї трохи вражено. Його очі ковзнули з перебинтованої кісточки на нозі до коротких рукавів блузи, що оголювали руки, демонструючи чималу пов’язку на лікті. Прозора блуза, відкритий комір, волосся, що спадало їй на плечі, які здавалися невинно оголеними під тонкою тканиною, робили її схожою на школярку,
