Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Заплати за кімнату в готелі і перебирайся в інший.

— Де?

— Та й правда — де? — Гелен трохи подумала.

— В Мюнстері, — зрештою відповіла вона. — Ти маєш рацію. Де ж іще? Всі інші міста далеко звідси.

Я зібрав деякі речі, що могли знадобитись мені, й поклав у чемодан. Ми вирішили, що я сяду в машину не біля свого дому, а трохи далі, на Гітлерплац, а чемодан винесе Гелен.

Ніким не помічений, я вийшов на вулицю. Назустріч повіяв теплий вітер. У темряві шуміло листя дерев. Гелен уже чекала мене на площі.

— Сідай, — шепнула вона, — швидше!

Автомашина виявилась закритим кабріолетом. Обличчя Гелен було освітлене слабкими променями від арматурного щитка. Очі її блищали.

— Треба обережно вести машину, — мовила вона. — Аварія і поліція — це те, чого нам тільки й бракує!

Я не відповів. Про такі речі на вулиці не говорять. Так можна і справді накликати біду. Гелен, посміхаючись, повела машину вздовж міського валу. Вона була сповнена майже гарячкової енергії, наче все це тільки весела пригода; розминаючись зі стрічними машинами чи обганяючи передні, вона балакала сама з собою і з машиною. Коли доводилося зупинитись поблизу поліцая-регулювальника, вона бурмотіла заклинання; якщо ж її зупиняв червоний світлофор, квапила і його.

— Ну вже, давай! Обертайся на зелений.

Я не розумів її настрою. Для мене то була остання година нашого перебування вкупі. Я ще не знав, на що вона зважилась.

Коли виїхали за місто, Гелен трохи заспокоїлась.

— Коли ти збираєшся їхати з Мюнстера далі? — спитала вона.

Цього я не знав, бо не ставив перед собою жодної мети. Я тільки знав, що довго затримуватись там мені не можна. Доля дає людині лише свого роду блазнівську свободу, а потім перестерігає і б’є. Іноді людина сама відчуває, коли настає пора. І я відчув, що настав час виїздити.

— Завтра, — відповів я.

Кілька хвилин вона мовчала, потім запитала:

— Як ти збираєшся це робити?

Я вже міркував про це, коли сидів самотній у темній квартирі. Сісти в поїзд і на кордоні просто показати свій паспорт здавалось мені надто ризикованим. Мене могли спитати про інші документи — дозвіл на виїзд та сплату виїзного податку або про відмітку в паспорті, — а в мене нічого того не було.

— Тим самим шляхом, що й сюди, — > сказав я. — Через Австрію. Через Рейн до Швейцарії. Вночі. — Я обернувся до Гелен і попросив: — Давай не будемо про це говорити. Або якомога менше.

Вона кивнула.

— Я взяла з собою гроші. Вони знадобляться тобі. Якщо ти таємно переходитимеш кордон, то зможеш узяти їх з собою. їх можна обміняти в Швейцарії?

— Можна. А хіба тобі вони не потрібні?

— Я не можу їх узяти з собою. Мене будуть перевіряти на кордоні. Дозволяється мати при собі лише декілька марок..

Я вирячився на Гелен. Що вона лепече? А потім вирішив, що вона помилилася на слові.

— Скільки там? — спитав я.

Гелен кинула на мене бистрий погляд.

— Не так мало, як ти думаєш. Я вже давно відклала їх. Он там вони, в сумці.

Вона показала на маленьку шкіряну сумочку.

— Там здебільшого купюри по сто марок. Є ще й пачка двадцяток, для Німеччини, щоб тобі не довелось розмінювати крупних. Не лічи їх. Візьми з собою. Це так чи інакше твої гроші.

— Хіба нацисти не конфіскували мого рахунка?

— Конфіскували, але з запізненням. Я встигла раніше за них зняти ось ці гроші. Один знайомий банківський службовець допоміг мені. Я хотіла зберегти їх для тебе і якось переслати, але так і не дізналась, де ти є.

— Я не писав, бо думав, що ти під наглядом. Не хотів, щоб тебе посадили в концтабір.

— Не тільки тому, — спокійно докинула Г елен.

— Так, мабуть, не тільки тому.

Ми проїздили село з білими вестфальськими будинками, солом’яними стріхами і чорними балками. По вулиці снували бундючні молодики в мундирах. В пивничці горлали пісню про Хорста Весселя так, що було чутно й на вулиці.

— Скоро буде війна, — несподівано сказала Гелен. — Ти тому й приїхав?

— Звідки ти знаєш, що буде війна? — спитав я.

— Від Георґа. Ти приїхав через це?

Я не розумів, чого вона про це питала.

— Так, — відповів я. — І через це теж, Гелен.

— Хотів мене забрати?

Я знову вирячився на неї.

— Боже мій, Гелен, — нарешті озвавсь я, — не говори так про серйозні речі. Ти ж зовсім не уявляєш, як там, за кордоном. Це не якась весела пригода, а коли почнеться війна, то й подумати страшно. Тоді там арештують усіх німців.

Ми змушені були зупинитись біля залізничного переїзду. Перед будиночком обхідника в маленькому палісаднику цвіли жоржини й троянди. Металеві тяги шлагбаума бриніли під вітром, немов арфа. За нами під’їхали інші автомашини — спершу невеличке авто, в якому сиділо четверо серйозних опасистих чоловіків; потім якась літня жінка в зеленому двомісному авто, а згодом безшумно підсунувся великий чорний лімузин «мерседес», схожий на катафалк, і став поруч з нами. За кермом сидів шофер у чорній есесівській формі, а на задньому сидінні — два есесівські офіцери з дуже блідими обличчями. їхня машина так близько стояла від нас, що я міг би дістати її рукою.

Минуло чимало часу, поки пройшов поїзд. Гелен сиділа мовчки поряд зі мною. Поблискуючи хромом, «мерседес» просунувся іще далі вперед і мало не вперся радіатором у шлагбаум. Він справді нагадував похоронну машину, в якій везуть двох мерців. Ми тільки-но балакали про війну — і раптом біля нас виник її символ: чорні мундири, обличчя мерців, срібні черепи, чорна машина і тиша, від якої вже пахло не трояндами, а гіркуватим барвінком і тліном.

Поїзд з гуркотом пролетів повз нас, як саме життя. То був швидкий поїзд із спальними вагонами і яскраво освітленим вагоном-рестораном, у якому я побачив накриті білим столики. Тільки-но шлагбаум піднявся, «мерседес», наче чорна торпеда, шугнув поперед усіх у темряву і блідим світлом своїх фар обезбарвив ландшафт; навіть дерева здавались уже чорними, обвугленими скелетами.

— Я поїду з тобою, — пошепки сказала Гелен.

— Що-о? Що ти верзеш?

— А чому б і ні?

Вона зупинила машину. Тиша накрила нас, наче беззвучним ударом; потім стало чути шерехи ночі.

— Чому ні? — несподівано різко і схвильовано запитала Гелен. — Ти хочеш знову кинути мене?

Обличчя її, освітлене голубим сяйвом від щитка, було таке ж бліде, як у тих офіцерів, — так, наче і на ній лежала печать смерті, що