Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Навчився? — перепитала Гелен. — Це дуже практично! — У її тоні знову відчувалась роздратованість, як і напередодні увечері.

— Не тільки практично, а й необхідно, — відповів я. — І все ж іноді я що-небудь забуваю. Мені слід було б, наприклад, захопити з Мюнстера приладдя для гоління. Сьогодні ввечері я вже буду схожий на бродягу. Згідно з вадемекумом емігранта, цього слід уникати за будь-яких умов.

— У ванній кімнаті є все, що треба для гоління, — сказала Гелен. — Все, що ти лишив п’ять років тому, коли тікав звідси. Там ти знайдеш і свою білизну, і свої старі костюми — вони висять у шафі зліва.

Вона це сказала таким тоном, наче п’ять років тому я кинув її й перейшов до іншої жінки, а тепер повернувся лише для того, щоб забрати свої речі і піти знов. Я не збирався спростовувати її, це ні до чого б не привело. Вона б тільки зміряла мене здивованим поглядом і заявила, ніби нічого подібного й не думала, а якщо я сам так думаю, то сам у тому і винен, — і так я, безглуздо захищаючись, тільки б ще більше заплутався. Дивно, які звивисті шляхи ми часто обираємо, щоб приховати свої почуття!

Я зайшов до ванної. Мої костюми не викликали в мене ніякого почуття, я тільки побачив, наскільки потоншав за останні роки. Білизна порадувала мене, і я вирішив узяти з собою, скільки треба. Жодних сентиментальних поривів я не відчув. Прийняте мною три роки тому рішення дивитись на своє вигнання не як на нещастя, а як на свого роду прояв холодної війни, необхідний для мого розвитку, хоч принагідно приносив свої плоди.

День минув у якомусь роздвоєнні почуттів. Свідомість близької розлуки сповнювала нас обох, і особливо Гелен, яка не звикла до цієї думки, як я. Вона сприймала це майже як особисту образу. Я-то був підготований усім своїм досвідом емігранта і зокрема за той час, відколи виїхав із Франції; а Гелен ще не опам’яталась після мого прибуття, як тут настав і від’їзд. Її гордість іще мала не досить часу для примирення, а тут мала повторитись та сама ситуація. До цього ще домішувалась реакція на події вчорашнього вечора; хвиля почуттів відкотилась, і старі, затонулі уламки минулого раптом знову постали перед очима і здавались більшими, ніж були в дійсності. Ми уникали одне одного; звикали до розлуки. Я б охоче побув з годину на самоті; та коли потім подумав, що це буде не просто година, а дванадцята частина часу, який ми з Гелен маємо ще провести разом, це здалося мені немислимим. Колись давно, ще в роки спокійного життя, я часом ставив собі питання: як би я повівся, коли б почув, що мені лишилось жити всього місяць? Якоїсь ясної відповіді я так і не знайшов. Усе, що, на мою думку, я повинен був робити, якимсь дивним чином зразу ж виявлялось тим, чого ні в якому разі робити не слід. Те ж саме сталось і тепер. Замість обійняти той день, відкритись йому цілком і всіма своїми чуттями прийнята в себе Гелен я бродив по квартирі з палким бажанням зробити це й водночас з такою обережністю, ніби я був із скла. І з Гелен, здавалося, творилось те ж саме. Ми страждали й були неприступні, і тільки вечірні сутінки так наблизили страх розлуки, що ми несподівано знову наблизились одне до одного.

О сьомій годині вечора біля вхідних дверей пролунав дзвоник. Я здригнувся. Дзвоник для мене означав поліцію.

— Хто це може бути? — пошепки спитав я.

— Тихше. Давай почекаємо, — сказала Гелен. — Це, певно, хтось із знайомих. Якщо я не відповім, він піде.

Подзвонили вдруге. Потім постукали в двері.

— Іди до спальні, — шепнула Гелен.

— Хто ж це?

— Не знаю. Іди до спальні. Я спроваджу його. Краще відчинити, ніж чекати, поки почують сусіди.

Вона відіпхнула мене. Я швидко глянув довкола, чи не лежить що-небудь із моїх речей на виду. Тоді пішов у спальню. Звідти я почув, як Гелен запитала:

— Хто там? — Чийсь чоловічий голос відповів їй. Потім Гелен сказала: — Це ти? А що, власне, трапилось?

Я причинив двері. У квартирі був другий вихід через кухню, але туди я не міг потрапити непомічений. Лишалась єдина можливість — сховатися у великій стінній шафі, де висіли сукні Гелен. То, власне, була не шафа, а велика ніша в стіні, закрита дверима. Повітря там було досить.

Чоловік разом з Гелен зайшов до вітальні. І тут я впізнав його по голосу. То був брат Гелен, який колись засадив мене в концтабір.

Я поглянув на туалетний столик. Єдине, чим я міг скористатись як зброєю, був ніж для розрізування книг з нефритовою голівкою: нічого іншого я не знайшов. Не роздумуючи, я сховав ножа до кишені і ввійшов у шафу. Певна річ, я мусив оборонятись, якщо він помітить мене, і не було іншого виходу, як убити його, а потім спробувати втекти.

— Телефон? — долинув до мене голос Гелен. — Я нічого не чула. Спала. А що трапилось?

Під час серйозної небезпеки настає мить, коли в людині все досягає такого напруження, що, здається, досить іскри, і вона спалахне. Тоді людина стає майже ясновидцем — так швидко вона міркує і спів-ставляє факти. Отож і я, ще не розчувши відповіді Ґеорґа, вже відчув, що він нічого не знає про мою присутність.

— Я дзвонив тобі декілька разів, — сказав Ґеорґ. — Ніхто не відповів. Навіть служниця. Ми думали, з тобою що-небудь сталось. Чому ти так довго не відчиняла?

— Я спала, — спокійно відповіла Гелен. — Тому й вимкнула телефон. У мене болить голова, не пройшло і досі. Ти розбудив мене..

— Голова болить?

— Еге ж. І зараз іще сильніше, ніж перед сном. Я прийняла дві таблетки, і їх треба відіслати.

— Снотворні таблетки?

— Проти головного болю. Ти залиш мене саму, Ґеорґе. Мені треба відіспати їх.

— Таблетки — дурниця, — заявив Ґеорґ. — Одягайся, та підемо погуляєм. Надворі така чудова погода. Свіже повітря — краще будь-яких таблеток.

— Я вже прийняла і тепер повинна виспатись. А блукати по місту мені не хочеться.

Вони говорили ще якийсь час. Ґеорґ хотів пізніше зайти за Гелен, але вона відмовилась. Він спитав, чи досить у неї вдома продуктів. Вона відповіла, що досить. А де служниця? Служницю вона, мовляв, відпустила на півдня, увечері та повернеться і приготує вечерю.

— Значить, усе гаразд? — запитав Ґеорґ.

— А що ж має бути негаразд?

— Ну, я тільки