Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Післязавтра, — повторив я. — Післязавтра або на день пізніше. Залежатиме від погоди. Не будемо сьогодні думати про це,

— А я ні про що інше й не думаю, — відповіла Гелен.

Ми пішли в склепистий погрібець — по-старонімецьки обладнаний ресторан — і знайшли собі столик, за яким нас ніхто не міг підслухати. Я замовив пляшку вина, і ми почали домовлятись про майбутнє. Гелен збиралась на другий день виїхати в Цюрих. Там вона чекатиме на мене. Я мав намір податися знайомим мені шляхом, через Австрію і Рейн, і, коли доберусь до Цюриха, — подзвонити їй.

— А якщо ти не приїдеш? — запитала Гелен.

— З швейцарських тюрем можна писати листи. Почекаєш з тиждень. Якщо про мене так нічого й не почуєш, повертайся назад.

Гелен довго дивилась мені в обличчя. Вона зрозуміла, що я хотів сказати. З німецьких тюрем писати листи не було ніякої можливості…

— А кордон дуже охороняється? — пошепки спитала вона.

— Ні, — відповів я. — І не суши собі цим голови. Я пробрався сюди — то чому б мені не вибратися звідси?

Ми намагались не згадувати про близьку розлуку, але не могли. Вона стала між нами, як велетенська чорна колона, і єдине, що ми могли вдіяти, це випадково ловити погляд іншого на своєму розгубленому обличчі.

— Це Схоже на те, як було п’ять років тому, — мовив я. — Тільки на цей раз ми їдемо обоє.

Гелен похитала головою.

— Будь обережний! — сказала вона. — Ради Бога, будь обережний! Я чекатиму. Довше, ніж тиждень! Чекатиму, скільки хочеш. Не ризикуй марно!

— Я буду обережний. Тільки годі про це. За зайвими розмовами можна згубити обережність. Тоді вона вже не допомагає.

Вона поклала свою руку на мою.

— Я тільки тепер усвідомила по-справжньому, що ти приїхав! Тільки тепер, коли ти знову їдеш! Так пізно!..

— Я теж, — відповів я. — Добре, що ми це тепер зрозуміли.

— Так пізно, — зітхнула Гелен. — Коли ти вже їдеш…

— Ні, ми це завжди розуміли. Хіба інакше я б повернувся? Хіба інакше ти чекала б мене? Ми тепер лише вперше можемо сказати про це одне одному.

— Я не завжди чекала, — мовила Гелен.

Я промовчав. Я теж не ждав, але знав, що не маю права сказати їй про це. І особливо в такий момент. Ми обоє були відкриті й беззахисні. Якщо нам судилося знову колись жити вкупі, то цей момент у галасливому мюнстерському ресторані стане точкою опори, до якої ми обоє, і кожен сам для себе, знову і знову зможемо повертатись, щоб почерпнути силу і підтвердження. Він служитиме нам дзеркалом, в яке ми завжди зможемо поглянути, і воно покаже нам два образи: те, до чого призначала нас доля, і те, що вона зробила з нас. А це вже немало; адже помилки часто походять від того, що втрачається перший образ.

— А тепер тобі пора їхати, — сказав я. — Та будь обережна. Не жени машину.

її уста здригнулись в усмішці. Я помітив іронію тільки тоді, коли вже сказав це. Ми стояли на вітряній вулиці серед старих будинків.

— Ти будь обережний, — прошепотіла вона. — Тобі це потрібніше.

Довго витримати в готелі я не міг. Побув трохи у своїй кімнатці,

потім пішов на вокзал, купив квиток до Мюнхена й переписав розклад поїздів. Один поїзд відходив у той же вечір. Я вирішив їхати ним.

У місті все стихло. Проходячи через соборну площу, я зупинився. В темряві можна було розглядіти тільки нижню, частину старовинної будівлі. Я думав про Гелен і про те, що мало статись, але наше майбутнє здавалось мені неосяжним і неясним, як ті високі затінені вікна собору; раптом я завагався: чи вірно буде взяти її з собою і чи не приведе це нас до загибелі? Вчинив я легковажний злочин чи приймаю нечувану милість, а може, й те й інше разом?

Недалеко від готелю я почув приглушені голоси і тупіт чобіт. З одного будинку вийшли два есесівці, виштовхнувши на вулицю якогось чоловіка. У світлі вуличного ліхтаря я розглядів його обличчя. Воно було бліде як віск, а з правого куточка уст по підборіддю стікала темною цівкою кров. Чоловік той був лисий, тільки над скронями стирчали пучки темного волосся. Очі в нього були широко розплющені і сповнені такого жаху, якого я вже давно не бачив. Чоловік мовчав. Конвоїри шарпали його й нетерпляче підштовхували вперед. Вони не кричали на нього; вся та сцена була якась приглушена, примарна. Проходячи мимо, есесівці поглянули на мене злісно й визивно, а заарештований втупився в мене застиглими очима й ніби зробив якийсь жест, наче благав про допомогу; його вуста ворухнулись, але не промовили жодного звуку. То була одвічна сцена людського життя: слуги влади, жертва й одвічний третій — німий свідок, який ніколи не підведе руки на захист жертви і не спробує визволити її, бо тремтить за власну безпеку, і саме тому його власна безпека завжди під загрозою.

Я знав, що допомогти арештованому не можу нічим. Озброєні есесівці легко могли б упоратися зі мною, — а тут я ще згадав розповідь одного чоловіка про подібну сцену. Побачивши, що есесівець б’є арештованого єврея, той чоловік поспішив на допомогу жертві. Оглушивши есесівця одним ударом, він гукнув євреєві, щоб той тікав. Але арештований почав проклинати свого рятівника, ось тепер йому, мовляв, справді край, бо доведеться відповісти і за цей злочин; обливаючись сльозами, він пішов по воду, щоб привести до пам’яті есесівця, аби той повів його на смерть…

Я пригадав той випадок, та легше мені не стало. В мені піднялася така суперечлива мішанина безсилля, страху, презирства до самого себе і майже непристойного бажання зберегти своє щастя в той час, коли вбивають інших, — що я зайшов у готель, зібрав свої речі та й поїхав на вокзал, хоча до поїзда лишалося ще багато часу. Мені здавалось поряднішим сидіти в залі чекання, аніж ховатись у готелі. І той незначний ризик, на який я, наче хлопчисько, зважився таким чином, давав принаймні незначну опору моєму почуттю власної гідності.

Я їхав цілу ніч і весь наступний день і без будь-яких ускладнень-прибув до Австрії.

Газети були заповнені вимогами, запевненнями та різними повідомленнями про інциденти на кордонах, які здебільшого передують війні і в яких дивує те, що сильніші нації завжди звинувачують в агресивності слабіших. Я бачив