Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
— Я все ще стояв на порозі вітальні, — вів далі Шварц. — Гелен поглянула на мене і спитала:
— Така чужа тобі видалась твоя квартира?
Я похитав головою і ступив кілька кроків уперед. Щось незвичайно бентежило мою душу. Речі ніби хотіли схопити мене в свої обійми; але я вже був для них чужий. Мене блискавкою пронизав страх: то я і для Гелен тепер чужий?
— Все лишилось таким, як було, — поспішив я відповісти, щоб приховати свій гіркий розпач. — Все, як і було.
— Ні, — заперечила вона. — Ніщо не лишилось таким, як було. Чого ти повернувся? Заради цього? Щоб усе стало так, як було?
— Ні, — Сказав я. — Я знаю, що того вже нема. Але хіба ми не тут жили? Де все це лишилось?
— Не тут. Його не лишилось і в старому одязі, який уже викинули. Ти це маєш на увазі?
— Ні. Я питаю не про себе. Але ж ти весь час була тут. Я питаю про тебе.
Гелен якось дивно глянула на мене.
— А чому ти ніколи раніше не питав? — сказала вона після паузи.
— Раніше? — перепитав я, не розуміючи її. — Як раніше? Я не міг приїхати.
— Ще раніше. Перш ніж тікати звідси.
Я не міг збагнути, що вона має на увазі.
— Про що ж я мав питати, Гелен?
Вона якусь мить мовчала.
— Чому ти не спитав мене, чи я не хочу піти з тобою?
Я здивовано дивився на неї.
— Зі мною? Втекти звідси? Від твоєї родини? Від усього, що ти любила?
— Я ненавиджу свою родину!
Мене це спантеличило.
— Ти не знаєш, що це значить — опинитись за межами своєї країни, — зрештою пробурмотів я.
— Ти теж не знав тоді цього.
Це була правда.
— Я не хотів відривати тебе від усього цього, — сказав я, втрачаючи віру в свої слова.
— Я ненавиджу все це, — відповіла вона. — Все тут ненавиджу! Чого ти сюди повернувся?
— Тоді ти не ненавиділа, — : нагадав я.
— Чого ти повернувся? — повторила Гелен.
Вона стояла по другий бік кімнати, і її відділяли від мене не тільки жовті крісла і не тільки п’ять років розлуки. На мене раптом війнуло ненавистю і пробудженим розчаруванням, і я неясно починав розуміти, що тоді я, керуючись, як мені здавалось, єдино розумним бажанням не завдавати їй ніяких утруднень, міг тяжко образити її своєю втечею.
— Чого ти повернувся, Иозефе? — знову запитала мене Гелен.
Мені хотілось відповісти, що повернувся я заради неї; але в ту мить я не міг цього сказати. Не так просто було відповісти.
Тільки тут я усвідомив — і саме в ту мить, — що мене гнало назад не що інше, як глибокий розпач. Всі мої резерви були вичерпані, а самого тільки бажання вижити виявилось замало, щоб далі протистояти холодній самотності. Почати нове життя я виявився неспроможний. Та я, певно, і не хотів цього. Я не покінчив давно з попереднім життям, як мені здавалося досі: не покинув його і не переборов у собі. Почалася гангрена душі, і мені довелось вибирати: здохнути у смороді тієї гангрени — чи повернутись назад і спробувати вилікуватися.
До того я ніколи цього не усвідомлював цілком, та і в ту мить це стало мені ясним лише в загальних рисах; але й від того, що я усвідомив, мені легше стало на душі. Тепер уже я знав, що мене привело на батьківщину. З тих п’яти років життя у вигнанні я не взяв з собою нічого, крім своїх загострених чуттів, бажання жити, обережності та досвіду втікача-злочинця. Все інше в мені збанкрутувало. Численні ночі, проведені між кордонами, жахлива нудьга животіння, в якому можна лише боротись за шматок хліба та кілька годин сну, кротяче існування, коли боїшся виткнутися на поверхню, — все це зникло безслідно, коли я стояв на порозі свого житла. Хоч я і збанкрутував, але не мав потреби брати на себе ніяких боргів, ніякої вини. Я був вільний.
Моє «Я» минулих років покінчило самогубством саме тоді, коли я перейшов кордон. То не було повернення. Я був мертвий, жило моє друге «Я», і воно жило дарований мені час. Я звільнився від будь-якої відповідальності. Весь тягар спав з моєї душі.
Шварц повернув до мене голову:
— Ви розумієте, що я хочу сказати? Бо я весь час повторююсь і суперечу сам собі.
— Думаю, що я вас розумію, — відповів я. — Можливість самогубства це така милість, яку надто рідко усвідомлюють. Вона створює у людини ілюзію свободи волі. І ми, мабуть, вдаємось до самогубства частіше, ніж нам здається. Ми тільки не усвідомлюємо цього.
— Ото ж бо і є! — пожвавішав Шварц. — Якби-то ми це усвідомлювали як самогубства! Тоді б ми мали здатність воскресати з мертвих. Ми могли б жити кілька разів спочатку замість носити на собі виразки досвіду від однієї кризи до другої і кінець кінцем остаточно загинути.
Звичайно, цього я не міг пояснити Гелен. Та й потреби такої не було. Раптом я з полегкістю відчув, що все це зайве. Навпаки: я зрозумів, що пояснення тільки заплутало б наші стосунки. Вона, певно, хотіла, щоб я сказав, ніби повернувся заради неї; але моя нова прозорливість підказувала мені, що в цьому криється моя загибель. Тоді минуле навалиться на нас з усіма своїми аргументами вини, втраченого щастя й ображеної любові — і ми вже не виплутаємось ніколи. Гелен стояла передо мною (ворог, готовий накинутись) з любов’ю і знанням моїх дошкульних місць. Мої позиції були настільки невигідні, що я не мав ніяких шансів на перемогу. І якщо в мене досі було рятівне почуття смерті, то тепер мені б судилося болісне моральне подихан-ня — уже не смерть і воскресіння, а остаточне знищення. Жінкам нічого не слід пояснювати; з ними треба діяти.
Я підійшов до Гелен. Доторкнувшись до мого плеча, я відчув, що вона тремтить усім тілом.
— Чого ти приїхав? — запитала вона ще раз.
— Я вже забув чого, — відповів я. — Гелен, я голодний. Я цілий день нічого не їв.
Біля неї на маленькому розписному італійському столику стояло в срібній рамочці фото незнайомого мені чоловіка.
— Це нам ще потрібне? — спитав я.
— Ні, — відповіла
