Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
Постоявши трохи на мосту, я завернув на темну алею, що вела вздовж валу, і ходив там, поки минуло півгодини. Запах липового цвіту вночі був міцніший, а місяць ніби припорошив дахи та башти сріблом. Здавалося, місто ладне все зробити, аби показати мені, що я сам собі вигадав якусь брехню; що ніде на мене не чигає небезпека; що я можу спокійно, упевнено повернутись додому після довгого хибного шляху, щоб знову стати самим собою.
Боротись проти цих ілюзій не було потреби. В мені щось прокинулось і наче виставило кругову варту. Надто часто мене арештовували в Парижі, Римі та інших містах, коли я віддавався красі і дозволяв заколисати себе облудними ілюзіями любові, розуміння і забуття. Поліція не забувала. І донощики не ставали святими від місячного сяйва та аромату лип.
Я попрямував до Птлерплацу — обережно, настороживши всі свої чуття, як кажан крила. Будинок наш стояв на розі, де вулиця впиралась у площу. Вулиця та ще досі зберегла стару назву.
Крайнє вікно було відчинене. Я мимоволі пригадав грецький міф про Геро та Леандра і відому казку про дітей короля, яким черниця погасила світло, і принц утопився… «Я не принц, — промайнуло в моїй голові, — а в німців було так багато прекрасних казок і, незважаючи на це (чи, може, саме тому), найжахливіші в світі концтабори». Я спокійно перейшов вулицю — вона не виявилась ні Геллеспонтом, ні Північним морем.
У вестибюлі хтось ішов мені назустріч. Я вже не міг повернутись назад і попрямував до сходів, як людина, певна своєї мети. То була літня жінка, якої я раніше не знав. У мене судорожно стислося серце… — Шварц посміхнувся. — Це знов-таки банальні слова, яким повіриш тільки після того, як сам переживеш. Не оглядаючись, я почув, як позаду, зачинившись, клацнули двері, і мерщій подався сходами нагору.
Двері до квартири були на сантиметр відхилені. Я штовхнув їх і опинився віч-на-віч з Гелен.
— Тебе хто-небудь бачив? — спитала вона.
— Так. Якась літня жінка.
— Без капелюшка?
— Так, без капелюшка.
— То, мабуть, служниця. У неї кімната у мансарді. Я сказала їй, що вона може бути вільна до завтрашнього вечора; очевидно, вона трохи забарилась. Виходячи на вулицю, всі служниці думають, ніби людям більше нічого робити, як тільки дивитись на їхнє вбрання.
— До дідька ту служницю, — сказав я. — Була то вона чи ні, вона мене не впізнала. Я помічаю, коли мене хтось упізнає.
Гелен взяла у мене з рук плащ та капелюх і хотіла повісити в передпокої.
— Не тут, — застеріг я. — Сховай у шафу. Якщо Хтось зайде, може помітити чоловічий одяг.
— Ніхто не зайде, — запевнила вона і пішла поперед мене в кімнату.
Я обернувся і замкнув двері. Потім пішов слідом за нею.
Перші роки у вигнанні я часто згадував свою квартиру; потім намагався забути. її. Тепер, коли я був у ній, я майже нічого не відчув. Вона говорила мені не більше, ніж якась картина, що була колись моєю і тепер нагадувала певний період мого життя. Я став на порозі й огледівся довкола. Майже нічого не змінилось. Тільки канапа і крісла були оббиті новим матеріалом. Показуючи на них, я запитав;
— Вони тоді були не зелені?
— Блакитні, — відповіла Гелен.
Шварц обернувся до мене обличчям.
— Речі живуть власним життям, і, коли його почнеш порівнювати зі своїм, стає моторошно.
— Навіщо ж порівнювати? — запитав я.
— А ви цього ніколи не робите?
— Буває, але не такі різні речі. Порівнюючи, я обмежуюсь самим собою. Коли я, скажімо, стою голодний у гавані, то порівнюю србе з уявним «Я», який ще, крім того, хворіє на рак. Це мене хоч на хвилину заспокоює, бо я страждаю не від раку, а тільки від голоду.
— Рак… — мовив Шварц, дивлячись мені просто у вічі. — Чому ви-про нього згадали?
— Я міг би назвати й сифіліс. Або туберкульоз. Просто рак — найближче, що спало мені на думку.
— Найближче? — Шварц усе ще свердлив мене очима. — А я вам скажу, що це — найдальше! Найдальше! — повторив він.
— Нехай і так, — поступаючись, відповів я. — Найдальше. Я лише назвав рак як приклад.
— Це таке далеке, що його не можна й збагнути.
— Так можна сказати про всяку небезпечну для життя хворобу, пане Шварц. Завжди.
Шварц кивнув і на хвилину замовк.
— Ви ще хочете їсти? — спитав він після паузи.
— Ні. Чого це вам спало на думку?
— Ви щось таке сказали.
— Це теж був тільки приклад. Сьогодні я вже, сидячи з вами, двічі вечеряв.
Шварц знову підвів голову.
— А як це звучить! Вечеряти… Як втішно! І як недосяжно, коли вже всьому кінець!
Я мовчав. Через хвилину Шварц заговорив спокійніше:
— Жовті крісла. Вони були оббиті наново. Ото і всі зміни за п’ять років, протягом яких моє власне буття зазнало з десяток принизливих сальто-мортале. Іноді таке важко осягнути розумом — ось про що я тоді подумав.
— Правда. Людина вмирає, а її ліжко лишається. Лишається будинок, у якому вона жила. Речі лишаються. Хочеться їх знищити.
— Але не тоді, коли вони тобі байдужі.
— Знищувати їх не слід, — сказав я. — Це не так уже й важливо.
— Ні? — спитав Шварц, розгублено дивлячись на мене. — Не
важливо? Звичайно, ні! Але скажіть мені — що ж тоді важливе, якщо й життя нічого не важить?
— Нічого, — відповів я і відчув, що сказав це і не щиро, і щиро водночас. — Тільки ми й надаємо йому ваги.
Шварц похапцем відпив ковток темного вина.
— А чому б і ні? — голосніше запитав він. — Може, ви скажете мені, чому ми не повинні надавати йому ваги?
— Цього я вам не можу сказати. У мене просто вихопилась така безглузда фраза. Я сам сприймаю життя як щось важливе.
Я поглянув на годинник. Тільки-но минуло дві години ночі. Оркестр грав танцювальну музику; танго, в якому короткі приглушені звуки ріжка нагадували мені далекі гудки пароплава, що відчалює від берега.
