Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
Гурт людей пройшов мимо нас. Хтось зареготав, і кілька чоловік оглянулось у наш бік.
— Ходімо, — прошепотіла Гелен. — Нам тут не можна стояти.
— Куди ж нам піти?
— До твоєї квартири.
Я гадав, що не розчув її слів, і тому перепитав:
— Куди?
— До твоєї квартири. Куди ж іще.
— Мене можуть впізнати на сходах! Хіба не ті ж самі сусіди живуть у нашому домі?
— Ніхто тебе не побачить.
— А служниця?
— Я відішлю її на весь вечір.
— А завтра вранці?
Гелен поглянула мені в очі.
— Ти приїхав з далеких країв для того, щоб про все це спитати в мене?
— Я приїхав не для того, щоб мене тут схопили, а тебе, Гелен, посадили в концтабір.
Вона раптом посміхнулась і сказала:
— А ти не змінився, Иозеф. І як ти тільки наважився приїхати сюди?
— Я й сам не знаю, — відповів я і мимоволі теж посміхнувся. Згадка про те, що раніше вона часом гнівно, а часом у розпачі дорікала мені за мою надмірну розсудливість, враз ніби змела всю небезпеку. — Але я тут, — додав я.
Вона похитала головою, і я помітив сльози в її очах.
— Ще не зовсім, — заперечила вона. — Не зовсім! А тепер ходімо, а то ще справді арештують нас, бо все виглядає так, ніби я влаштувала тобі сцену.
Ми пішли через площу.
— Але ж я не можу так одразу піти з тобою додому, — сказав я. — Ти все ж таки повинна спершу відіслати свою служницю! Я зняв собі кімнату в Мюнстері в одному готелі. Там мене не знають. Я мав. намір там жити.
Г елен зупинилась.
— Який час?
— Ще не знаю, — відповів я. — Я думав лише про те, що хочу побачити тебе і потім мушу якось повернутись назад.
— За кордон?
— А куди ж іще, Гелен? — спитав я.
Вона схилила голову й пішла далі. Я подумав тоді, що повинен відчувати себе дуже щасливим, але чомусь не відчував цього повністю. Тепер я певен, що тоді був щасливий.
— Мені треба ще подзвонити Мартенсу, — сказав я Гелен.
— Ти можеш це зробити і з твоєї квартири, — відповіла вона.
Мене чомусь прикро вражало кожен раз, коли Гелен казала «твоя
квартира». Вона повторяла це навмисне. А навіщо — я не знав.
— Я обіцяв Мартенсу подзвонити через годину, — наполягав я. — Година вже минула. Якщо я не подзвоню, він думатиме, ніби зі мною щось трапилось. І може вчинити щось необачне.
— Він знає, що я пішла забрати тебе з собою.
Я глянув на годинник. Було на чверть години пізніше, ніж я мав подзвонити.
— Я можу це зробити в найближчій пивничці, — Сказав я. — Для цього потрібна одна лиш хвилина.
— Боже мій, Иозефе! — гнівно сказала Гелен. — Ти дійсно не змінився. Став іще педантичнішим.
— Це зовсім не педантизм, — заперечив я. Це йде від досвіду. Я надто часто бачив, скільки нещастя трапляється, коли недооцінюють дрібниці. І надто добре знаю, що значить чекати, коли людину всюди підстерігає небезпека. — Я взяв дружину за руку. — Без такого роду педантизму, Гелен, мене б уже не було на цім світі.
Вона міцно стиснула мою руку і сказала пошепки:
— Я знаю. Хіба ти не бачиш, як я боюсь, що з тобою що-небудь скоїться, якщо я лишу тебе самого хоч на хвилинку?
Я відчув, як мене заливає хвиля тепла.
— Все буде гаразд, Гелен. І в це теж можна вірити. З усією педантичністю.
Вона посміхнулась і підвела своє бліде личко.
— Іди дзвони. Але не з пивнички. Он по тім боці стоїть телефонна будка. Там безпечніше.
Я зайшов до скляної кабіни. Гелен лишилась на вулиці. Я подзвонив Мартенсу. Його номер був зайнятий. Я почекав хвилинку, потім подзвонив ще раз. Монета з брязкотом випала; номер і досі був зайнятий. Я почав хвилюватись. Крізь скло мені видно було, як Гелен насторожено ходить на вулиці туди й сюди. Я подав їй знак, але вона не дивилась на мене. Вона стежила за вулицею, трохи витягти шию, наче в дозорі, але намагалась нічим не привернути до себе уваги, охоронець і ангел-хранитель водночас, у чорному, добре припасованому до її постаті костюмі — я тільки тепер це помітив. Чекаючи в кабіні, я побачив також, що губи її підведені помадою. В жовтавому світлі вони здавалися майже чорними. Мені спало на думку, що губна помада і всяка косметика в новій Німеччині вважались небажаними.
Подзвонивши втретє, я зв’язався нарешті з Мартенсом.
— Весь час говорила по телефону моя дружина, — пояснив він, — Майже цілих півгодини. Я не міг перервати її розмови. Про туалети, війну і про дітей.
— А де вона тепер?
— У кухні. Я мусив дати їй наговоритись. Розумієш?
— Так. У мене все гаразд. Я вдячний тобі, Рудольфе. А тепер забудь про все це.
— Де ти зараз?
— На вулиці. Я вдячний тобі, Рудольфе. Тепер мені більше нічого не треба. Я все знайшов. Ми вкупі.
Я поглянув крізь шибку на Гелен і вже хотів повісити трубку.
— Ти знаєш, де знайти притулок? — запитав Мартене.
— Гадаю, що так. Не турбуйся. Забудь цей вечір, ніби все тобі тільки приснилось.
— Якщо я зможу для тебе щось зробити, — нерішуче сказав він, — дай мені знати. Спершу я був просто приголомшений. Ти розумієш…
— Авжеж, Рудольфе, розумію. І якщо мені щось буде потрібно, я дам тобі знати.
— Якщо захочеш тут переночувати — ми зможем тоді ще поговорити…
Я посміхнувся.
— Буде видно. Я повинен кінчати…
— Так, так, звичайно, — поспіхом відповів він. — Пробач. Усього найкращого, Иозефе. Щиро!
— Дякую, Рудольфе.
Я вийшов із задушливої кабіни. Вітер дмухнув на мене і мало не зірвав з голови капелюха. Гелен поквапно підійшла до мене.
— Ходім додому! Ти й мене заразив своєю підозрілістю. У мене таке відчуття, ніби за нами з темряви стежить сто пар очей.
— У тебе й досі та сама служниця?
— Лена? Ні, та шпигувала для мого брата. Він хотів знати, чи ти мені пишеш. Або я тобі.
— А нинішня?
— Ця дурна і байдужа до всього. Я можу її відіслати,
