Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату
Щоправда, я знав одного чувака, який у їдальні не їв першу страву. Він брав другу страву — байдуже, що то було, — і висипав її в першу, тобто в суп. І розмішував. У те, що вийшло, він кришив «хлєбушєк» і називав це «тюря». Чомусь ображався, коли ми радили лийнути туди компоту.
Отож — смачного!
* * *
У нас на авіабазі набирають корпус добровольців для ліквідації наслідків штормів «Гарві» та «Ірма» в Карибському басейні та у Флориді. Зранку в спортзалі встановили десять столів. До них зміїться довжелезна черга. На вході в спортзал оголошення:
«Перелік осіб, котрі, на жаль, НЕ можуть бути записані в корпус добровольців».
І нижче — список нашого відділу наземного контролю в повному складі з п’яти осіб.
Франческа обурена. І взагалі всі ми, кому заборонили летіти.
Через два тижні всі волонтерські групи переїхали з Техасу і Флориди в Пуерто-Ріко — острів був майже знищений штормом «Хосе», і населення гостро потребувало допомоги.
3 жовтня туди летить навіть наш президент. «Острову потрібно дуже багато грошей», — заявив Трамп. Інакше Пуерто-Ріко може повторити долю Гаїті, де після руйнівного землетрусу сім років тому розвинулася одна з найстрашніших у світі гуманітарних катастроф.
Увесь цей час, із початку природних катаклізмів у Атлантиці, ми не вилізаємо з командного центру, взявши на себе велику частину роботи з корекції супутників НУОАД. Зазвичай цю роботу виконує ЦУП у Ґрінбелті, штат Меріленд.
Сьогодні, коли напруга з НУОАД пішла на спад, до нас зайшов замісник командира (бо Вескотт із командою добровольців перебуває в Пуерто-Ріко) — полковник Волтон.
— У нас не вистачає людей, Джорджіо, — Волтон перейшов одразу до діла. — Я знаю, вас не пустили в Пуерто-Ріко, але це тільки тому, що вас неможливо замінити.
Франческа, здавалося, від усвідомлення власної унікальності й неповторності трохи аж поширшала.
— Сер, чим ми можемо допомогти, сер? — спитав я.
— Ви, звісно, можете відмовитися…
— Сер, що потрібно робити, сер?
— Мені потрібні люди на вежу (Control Tower). Я відпустив частину своїх диспетчерів керувати трафіком у зону лиха, а тепер тут також напружений авіатрафік, і мої люди тут не встигають приймати рейси… Нам трохи допомагають із Control Tower аеропорту Бредлі, але цього недостатньо. Потрібно просто допомогти диспетчерам…
— Я не вмію працювати з аеротрафіком…
— Так і не потрібно! Треба тільки комунікувати з екіпажами, вчасно попереджати диспетчера про наближення і слідкувати за підхідними ешелонами. Лейтенант Маршалл вас проінструктує, — поспішно запевнив Волтон. — Думаю, це простіше, ніж розраховувати траєкторії…
Словом, тепер, коли значна частина авіабази вилетіла на ліквідацію наслідків катастрофи в Карибському басейні, ті, хто через різні обставини не зміг піти добровольцем, прикривають тили тут.
Наш головний із закріплення вантажу, незамінний спеціаліст Такер, також вилетів у Пуерто-Ріко. Тепер розрахунками пропорцій і балансу у вільний від основної роботи час займається Франческа. Я підмінятиму регулювальників у зоні прийому — показуватиму прапорцями, куди рулити літакам на злітно-посадковій смузі.
Це природно. І це називається «підставити плече». Ніхто нас не примушує. Це не обов’язкова робота, і якщо ми її не будемо робити, нас не виженуть і заробітної платні точно не уріжуть.
Але волонтерство не звільняє нас від основної роботи. Це означає, що ми повинні працювати вдвоє тяжче і вдвоє швидше. А тут іще Франческа. Мало їй того навантаження, то вона придумала для нас нове.
— Джорджіо, по п’ятницях ми будемо по дві-три години волонтерити в нашому музеї. Я тебе записала!
— Ну Франческо! Взагалі чудово! А мене ти спитала?!
— А чого тебе питати?
— У нас свобода й демократія!
— У нас франческократія і франческоцентризм!
І хоч нас не взяли в пекло, ми теж тут волонтери. Не знаю, може, це пафосно виглядає, але ми теж відчуваємо дотичність до біди. І наше волонтерство дає нам зрозуміти, що біда близько. Вона зачепила кожного. І грішми, що їх ми всі здавали для потерпілих, і роботою, яку ми робимо тут, поки основні сили вилетіли в зону лиха.
Тисячі українських волонтерів працюють на Донбасі і в інших регіонах. Таким волонтерам я особисто хочу вклонитися й сказати «дякую».
Я тільки тепер зрозумів, яку титанічну роботу вони роблять, відмовивши собі в можливості будувати власну кар’єру та відпочивати. І знаєте чому? Мені здається, що вони відчули — «біда поряд». А хтось відчує біду тільки тоді, коли вона фізично постукає в його оселю.
Але тоді, на превеликий жаль, буде надто пізно.
* * *
Ми збиралися зранку на плацу і обмінювалися трагічними новинами з Лас-Веґаса[17]:
— Двадцять загиблих…
— Понад сто поранених…
— Уже є повідомлення від окружного шерифа про тридцятьох чотирьох загиблих.
— У лікарнях цифра зросла до ста п’ятдесяти осіб, четверо у важкому стані.
— А нападник?
— Застрелили виродка.
Усі були пригнічені.
Ми вишикувалися на плацу у звичні «коробки» — і військові, і цивільні. Біля флагштока з’явився замісник командира, полковник Волтон.
— Наш командир, полковник Вескотт, хоче сказати вам кілька слів! — промовив Волтон у мікрофон і кивнув комусь головою.
— Доброго ранку, солдати, офіцери й цивільний склад! Наскільки, звісно, цей ранок може бути «добрим»! — пролунав із динаміків голос Вескотта. — Ми — я і півтори сотні наших — перебуваємо зараз у Пуерто-Ріко з рятувальною місією. Але сьогодні я не міг не зв’язатися з вами через одну прикру подію, про яку ви вже чули: якийсь покидьок відкрив стрілянину по беззахисним людям. Уявіть собі, ви прийшли на концерт кантрі-музики, а хтось поливає вас зверху кулями! Це жахлива трагедія. І у зв’язку з нею мені є що сказати.
Нам оголосили війну! Цей покидьок Стівен Паддок оголосив нам війну! Я не знаю, хто він. Я не знаю, що саме змусило його взяти гвинтівку і вбити півсотні людей! Це встановлюватиме слідство. Я знаю тільки одне: він узяв гвинтівку і розстріляв цивільних.
У тероризму немає обличчя! Тероризм не носить бороду чи хіджаб. Тероризм не має кольору шкіри. У терористів немає релігії і немає цілі. Немає цілі, крім однієї — вбивати й ненавидіти!
Можливо, Стівен Паддок і мав американське громадянство! Але він не був американцем! Він перестав ним бути, коли зі злочинним наміром узяв у руки зброю!
Це війна, друзі! І вона триває вже давно. Щодня проти нас воюють п’яні й обдовбані покидьки за кермом, озброєні банди на вулицях, злочинні диктаторські уряди, нечистоплотні політики, брехливі журналісти і різного типу релігійні фанатики. Щоб вижити й перемогти, нам треба зосередитися! Зосередитися, як під час оголошення тривоги червоного рівня. Ви чудово пам’ятаєте, як це було після 11 вересня! Ви чудово пам’ятаєте, як це було після Сенді Гук, після Бостона і після «Катріни».
Я прошу вас зберігати спокій, бо найперше завдання ворога — посіяти розбрат і паніку. Зараз різного штибу політичні повії використовуватимуть смерті в Лас-Веґасі у своїх цілях. Одні — щоб заборонити вам тримати в руках зброю, інші — за безконтрольне її розповсюдження. Не будьте такі, як вони! Згуртуйтеся! Не використовуйте смерті у Веґасі для того, щоб потеревенити про теорії змови, «куди дивиться поліція» та для іншої маячні! Поки триває слідство, ми не дізнаємося про справжні причини того, що сталося!
Це спільна трагедія для нас, американців, у кого в серці зірки й смужки! Ми одна нація, незалежно від того, хто який
