Серце пітьми - Джозеф Конрад
Думаю, я закричав би, якби повірив своїм очам. Але спершу я їм не повірив, бо те, щó я побачив, здалося мені неможливим. Річ у тому, що мене охопив безмежний сліпий ляк, суто абстрактний жах, не пов’язаний із думками про жоден вид фізичної небезпеки. Ця всепоглинаюча емоція була викликана… Як же ж це назвати?.. Душевним потрясінням, немов я зненацька наштовхнувся на щось страхітливе, неприйнятне для розуму і огидне для душі.
Звісно, цей стан тривав щонайбільше секунду, а тоді вже поступився місцем банальній думці про смертельну небезпеку, про можливість несподіваного нападу й різанини або щось на кшталт цього, однак неодмінно й цілком неминуче. Ця думка подіяла заспокійливо, і я зрадів їй. Вона й справді утішила моє серце, так що я вирішив не бити на сполох.
За три фути від мене спав, сидячи на палубному стільці, агент, вбраний у застебнутий на всі ґудзики «ольстер»[36]. Крики його не розбудили, тож він тихенько похропував. Не розбудивши його, я зістрибнув на берег. Я не зрадив пана Курца… мені судилося ніколи його не зраджувати й зберегти вірність вибраному мною жахіттю. Я палко бажав зустрітися з ним, із цією тінню, віч-на-віч. І досі не знаю, чому мені так не хотілося вплутувати ще когось у це похмуре випробування.
Щойно ступивши на берег, я побачив слід — широкий слід у траві. Пригадую, з яким тріумфом я сказав собі: «Він не може йти… лізе рачки… я його впіймаю». Трава була мокра від роси. Я прудко йшов, стиснувши кулаки. Здається, до мене навідувалися невиразні думки про те, щоби напасти на нього й перелічити всі ребра. Не знаю… В голову лізла якась чортівня. Згадалася баба з кішкою та в’язанням — годі уявити наймеш підходящого персонажа, який би маячив мені в кінці того непевного шляху. Майнула валка колоністів, які поливали повітря свинцем із «вінчестерів», тримаючи рушниці біля стегон. Я подумав, що вже ніколи не повернуся на пароплав, житиму в цих лісах, самотній і беззбройний, аж до старості. Всілякі такі дурниці, ну, ви ж розумієте… Пам’ятаю, на мить я переплутав барабанний дріб із биттям свого серця й дуже зрадів, що воно таке рівномірне й ритмічне…
Хай там як, а я весь час ішов по сліду, а потім зупинився й прислухався. Ніч була погожа; у темно-синьому просторі, помережаному росою і зорями, нерухомо застигли чорні обриси рослин. Мені привиділося, наче хтось рухається попереду. Тієї ночі я сприймав усе надто гостро… Тому звернув убік, описавши широке півколо (либонь, я біг, тихо сміючись собі під ніс), щоби перегнати рухому тінь, якщо тільки вона мені не ввижалася. Я намагався перехитрити Курца, наче ми обоє були учасниками хлоп’ячої забави.
І таки наскочив на бідолаху, геть несподівано: якби він не почув моїх кроків, я б на нього просто впав, але він вчасно зірвався на рівні. Підвівся, нетвердо тримаючись на ногах, — довгий, блідий, непевний, як туман, що його видихає земля, — і мовчки стояв переді мною, злегка погойдуючись, а за моєю спиною мерехтіли вогні між деревами і долинав із лісу гомін голосів. Я спритно перерізав йому шлях, але, коли ми опинилися віч-на-віч, начебто отямився й усвідомив усю глибину небезпеки. Вона аж ніяк не минула. Що, коли б Курц закричав? Хоча він ледве стояв, та для крику в нього вистачило б сили.
— Ідіть геть… ховайтеся! — промовив він своїм низьким голосом.
Це було жахливо. Я озирнувся. Тридцять ярдів[37] відокремлювали нас од найближчого багаття. Я помітив, як десь там підвелася чорна постать, широко розставила довгі чорні ноги, змахнула довгими чорними руками над полум’ям. На голові її були роги — здається, антилопині. Безсумнівно, то був чаклун, шаман, який надто скидався на чорта.
— Ви тямите, що робите? — прошепотів я.
— Цілковито, — відповів Курц, підвищивши голос, аби вимовити те єдине слово. Воно пролунало глухо і водночас гучно — немов окрик, який вирвався з рупора. «Якщо він зчинить ґвалт, нам кінець», — подумав я. Зараз не випадало давати волю кулакам, не кажучи вже про те, що мені, природно, не хотілося бити цю Тінь — цю заблукалу й змучену істоту.
— Ви загинете, — сказав я, — загинете та й годі.
Іноді, знаєте, трапляються такі моменти просвітлення. Я сказав саме те, щό потрібно було сказати, хоча він міг вважати себе загиблим вже тоді — тієї миті, коли закладений був підмурівок нашої близькості, що тривала до самого кінця й навіть… навіть… опісля.
— У мене були грандіозні плани, — промимрив він нерішуче.
— Певна річ, — сказав я, — але, якщо ви надумаєте закричати, я вам розтрощу голову цим… — але поблизу не видно було ні палиці, ні каменюки. — Я задушу вас голими руками, — виправився я.
— Я стояв на порозі великих справ, — проказав Курц із такою тугою і таким жалісливим тоном, що кров захолола мені в жилах. — А тепер, через того негідника й дурня…
— У кожному разі, ваш успіх у Європі забезпечений, — твердо відповів я.
Мені, як ви розумієте, не хотілося його душити, та й навряд чи це принесло хоч яку-небудь користь. Я лише намагався зруйнувати чари — важкі німі чари глушини, що, здавалося, тягла його безжалісно до себе, будячи забуті й звірячі інстинкти та спогади про задоволені й страшні пристрасті. Я був переконаний, що тільки це й спонукало його добрести до узлісся, до заростей, до палахкотіння багать, до бою барабанів, до гомону таємничих заклять; тільки це й виманило його злочинну душу за межі дозволених прагнень.
І, бачте, жах становища полягав не в можливості отримати удар по голові — хоча я жваво відчував цю небезпеку, — а в тому, щоби мати діло з людиною, яка не визнавала жодних авторитетів, ні лихих, ні добрих. Наче ті негри, я мусив впрошувати, благати лише його самого, звертаючись до його
