Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

Тому він накладав найлегші покути. Прокажеш було кілька отченашів, і всі гріхи тобі відпущено. Можна знову грати в футбол чи пробувати дістати в міській бібліотеці заборонені книжки. Зовсім інакше було в соборного пастора, до якого я потрапив одного разу, коли біля сповідальні Бодендика стояла велика черга. Соборний пастор наклав на мене підступну покуту: звелів прийти до сповіді наступного тижня, а коли я це зробив, він спитав, чому я прийшов. Оскільки на сповіді брехати не можна, я сказав правду. Він наклав на мене покуту — кілька десятків разів помолитись на чотках і звелів наступного тижня знову прийти до нього на сповідь. Так тривало далі, і я був майже у відчаї, бо вірив уже, що на все життя приречений на щотижневі сповіді в соборного пастора. На щастя, четвертого тижня святий отець захворів на кір і мусив лягти в ліжко. Коли настав день чергової сповіді, я пішов до Бодендика і голосно розповів йому, в яке становище потрапив: соборний пастор велів мені сьогодні прийти до сповіді, а сам захворів. Що мені робити? Додому до нього я не міг піти, щоб не заразитись. Бодендик вирішив, що я можу не гірше висповідались і в нього: сповідь завжди є сповіддю,' а священик священиком. Я висповідався і дістав волю. Відтоді я обминав соборного пастора десятою дорогою.

Ми сидимо в маленькій кімнаті поблизу просторої зали для хворих, яким дозволено вільно гуляти. Тут стоять полиці з книгами, горщик з геранню, кілька стільців, крісел та круглий стіл. Начальниця прислала нам пляшку вина, і ми чекаємо на вечерю. Десять років тому я б ніколи не повірив, що питиму вино із своїм сповідником — але я тоді також не повірив би, що вбиватиму колись людей і за це мене не повісять, а навпаки, нагородять орденом, — однак таке сталося.

Бодендик пробує вино.

— Рейнгардське, — урочисто проголошує він. — Чудова річ. Ви розумієтесь на винах?

— Мало, — відповідаю я.

— Треба навчитись. їжа й напої — то дар Божий. Ними треба втішатись і на них треба розумітись.

— Смерть, безперечно, теж дар божий, — відповідаю я, дивлячись крізь вікно в темний сад. Здійнявся вітер, і крони дерев заколихалися. — Нею теж треба втішатися й розумітись на ній?

Бодендик насмішкувато позирає на мене поверх своєї чарки.

— Для християнина смерть — не проблема. Втішатися нею йому не треба, але зрозуміти її він може дуже легко. Смерть — це шлях до вічного життя. її нічого боятися А для багатьох людей вона ще й порятунок.

— Від чого?

— Порятунок від хвороби, болю, самотності й злиднів.

Бодендик з насолодою бере в рот ковток вина і смакує його.

— Знаю, — кажу я. — Порятунок од земних скорбот. А навіщо, власне, Бог сотворив.їх?

По Бодендикові не видно, що він страждає від земних скорбот. Круглий, гладкий, він закинув полу сутани на спинку стільця, щоб не зім’ялася під вагою його масивного заду. Ось він сидить, міцно тримаючи в руках чарку, цей знавець потойбічного життя й вина.

— Навіщо, власне, Бог сотворив земні скорботи? — повторюю я. — Не міг відразу пустити нас у вічне життя?

Бодендик знизує плечима.

— Про читайте про це в Біблії. Людина, рай, гріхопадіння…

— Гріхопадіння, вигнання з раю, первородний гріх, а з ним прокляття на сотні тисяч поколінь. Бог найдовгочаснішої помсти.

— Бог прощення, — заперечує Бодендик, дивлячись проти світла на вино. — Бог любові й справедливості, завжди готовий простити. Бог, який для спасіння людства віддав у жертву свого власного сина.

— Пане вікарій, — кажу я з раптовою люттю, — навіщо Бог любові й справедливості створив людей такими не однаковими? Одного — бідним і хворим, а іншого — здоровим і підлим?

— Хто принижений тут, той звеличиться в царстві небеснім. Божа справедливість зрівноважує.

— Я не дуже в цьому впевнений, — заперечую. — Я знав одну жінку, яку десять років мучив рак, яка витримала шість страшних операцій, яку ніколи не покидав біль і яка, врешті, зневірилась у Богові, коли поховала двох своїх дітей. Вона перестала ходити до церкви, перестала сповідатися і причащатися і, згідно з правилами Церкви, померла в смертельних гріхахї Згідно з цими самими правилами, вона тепер горить і вічно горітиме в пеклі, яке теж сотворив бог любові. Це справедливо, чи не так?

Якусь мить Бодендик мовчки дивиться на вино.

— Це ваша мати? — питає він нарешті.

Я здивовано переводжу на нього погляд.

— Яке це має значення?

— Це ваша мати, правда ж?

Я ковтаю вина.

— Хай навіть моя мати.

Бодендик мовчить.

— Вистачить одної секунди, щоб примиритись з Богом, — нарешті обережно каже він. — Одної секунди перед смертю. Єдиної думки. Не обов’язково навіть, щоб її було вимовлено.

— Кілька днів тому я теж так говорив одній жінці, що впала у відчай. Однак якщо такої думки не було?

Бодендик дивиться на мене.

— Церква має свої правила. Правила, які б запобігали людським гріхам і виховували. У Бога їх немає. Бог — це любов. Хто з нас може знати, як він судить?

— А він судить?

— Ми так це знаємо. Насправді це любов.

— Любов, — гірко кажу я. — Любов, сповнена садизму. Любов, яка несе муки й злидні, яка страхітливу несправедливість на світі хоче виправдати обіцянкою вигаданого неба.

Бодендик посміхається.

— Вам не здається, що до вас інші люди уже думали про це?

— Безліч людей. І розумніших за мене.

— Я теж так вважаю, — лагідно каже Бодендик.

— Це ще не значить, що я також не можу думати про це.

— Безперечно ні. — Бодендик наливає собі чарку. — Тільки робіть це ґрунтовно. Сумнів — це зворотний бік віри.

Я дивлюсь на нього. Ось він сидить, незворушний, як башта, і ніщо не може його сколихнути. За його міцною головою стоїть ніч, неспокійна ніч Ізабели, яка тріпоче і б’ється у вікно, безмежна ніч, вщерть наповнена питаннями без відповіді. А Бодендик на все має відповідь.

Відчиняються двері. На великій таці у каструлях, поставлених одна на одну, з’являється вечеря. Сестра з кухні застеляє стіл скатертиною, кладе ножі, ложки та виделки і зникає.

Бодендик знімає верхню каструлю.

— Що в нас сьогодні на вечерю? Бульйон, — ніжно каже він, — бульйон з мозковими галушками. Вищий клас! І печеня в оцті з червоною капустою. Одкровення!

Він насипає собі тарілку бульйону й почгїнає їсти. Я серджусь на себе, що завів з ним диспут, і відчуваю його перевагу, хоч усе сказане аж ніяк не розв’язує проблеми. Перевага його в тому, що він нічого не шукає. Він знає. Але що він, власне, знає? Довести він нічого не може.