Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Курте, — звертаюсь я до нього, — якби твоє бажання могло відразу здійснитись, чого б ти захотів?

— Тисячу доларів, — не задумуючись, відповідає він і бере на гітарі дзвінкий акорд.

— Тьфу! Я думав, що ти ідеаліст.

— Я й є ідеаліст. Тому й хочу мати тисячу доларів. Ідеалізму мені не треба бажати. Я й так його маю більш ніж досить. А грошей мені бракує.

Проти цього не заперечиш. Логіка в нього бездоганна.

— А що б ти зробив з грошима? — питаю я, все ще не втрачаючи надії.

— Купив би собі квартал будинків і жив би з квартирної плати.

— І тобі не соромно? — кажу я. — А втім, ти не прожив би на квартирну плату, вона дуже низька, а підвищити її ти не мав би права. Тому її не вистачило б навіть на ремонт, і скоро б довелося знову продавати будинки.

— Тільки не ті, які б я купив! Я протримав би їх, поки не скінчиться інфляція. Тоді вони знову давали б справжній прибуток, мені залишалось би лиш збирати гроші. — Бах бере ще один акорд. — Будинки, — каже він задумливо, наче мова йде про Мікеланджело. — За сто доларів сьогодні можна вже купити той, котрий раніш коштував сорок тисяч золотих марок. Скільки можна заробити! І чому в мене немає в Америці бездітного дядька.

— Це ж просто жахливо, — розчаровано кажу я. — Ти, очевидно, за ніч перетворився на нудотного матеріаліста. Домовласник! А де ж твоя безсмертна душа?

— Домовласник і скульптор. — Бах легко ковзає пальцями по струнах. Над ним стукотить молотком трунар Вільке. Він спішно майструє за підвищену ціну білу дитячу труну. — Тоді б мені не довелося робити для вас проклятих конаючих левів та орлів, що здіймаються летіти. Жодної тварини! Ніколи більше! Тварин слід або їсти, або милуватись ними. З мене їх досить. Особливо героїчних.

Він починає награвати «Мисливця з Курпфальца». Я бачу, що сьогодні з ним пристойної розмови не заведеш. Особливо такої, за якою забувають зрадливих жінок.

— В чім суть життя? — питаю я, вже йдучи.

— В тім, щоб спати, їсти й любити жінок.

Я одмахуюсь і рушаю додому. Мимохіть я крокую в такт стукоту Вільке, потім помічаю це й змінюю ритм.

У підворітті стоїть Аіза. В руках у неї троянди. Вона простягає їх мені.

— Ось! На їх! Мені такого не треба.

— Чому? Хіба ти зовсім не відчуваєш краси природи?

— Дякувати Богу, ні. Я не корова. Ризенфельд! — Вона сміється, як жінка з нічного клубу. — Скажи цьому типові, що я не з тих, кому дарують квітки.

— А що ж тобі дарувати?

— Прикраси. Що ж іще?

— А одяг?

— Одяг дарують лиш тоді, коли перебувають уже в ближчих стосунках. — Вона зиркає на мене. — Щось ти дуже сумний. Розвеселити тебе?

— Дякую. Я й так веселий. Іди сама на коктейль до «Червоного млина».

— Я маю на думці не «Червоний млин». Ти все ще граєш на органі ідіотам?

— Так, — здивовано кажу я. — Звідки тобі відомо?

— Та йдуть чутки. Ти знаєш, я б хотіла колись піти з тобою в божевільню.

— Ти й так туди скоро потрапиш.

— Ну, це ми ще побачимо, хто перший, — спокійно заявляє Ліза і кладе квіти на надгробок. — На, забирай цю пашу. Я не можу тримати їі в кімнаті. Мій старий надто ревнивий.

— Що?

— Авжеж! Як бритва. А чом би й ні?

Я не знав, що бритва може бути ревнива, однак образ переконує.

— Коли твій чоловік ревнивий, то як же ти умудряєшся вечорами зникати з дому?

— Уночі він у різниці. І я вже якось улаштовуюсь.

— А коли він не в різниці?

— На такий випадок я маю місце гардеробниці в «Червоному млині».

— Справді?

— Хлопче, ти дурний, — каже Ліза, — як і мій старий.

— А одежа й прикраси?

— Кажу йому, що все це дешеве й фальшиве. — Ліза посміхається. — Всі чоловіки вірять у таке. Так от, бери цю зелень. Подаруй її якійсь теличці. По тобі видно, що ти з тих, хто дарує квіти.

— Ти погано менр знаєш.

Ліза кидає на мене через плече багатозначний погляд і рушає додому. її гарні ноги взуті в розтоптані червоні пантофлі. Одна Пантофля прикрашена помпоном, в другої він одірваний.

Троянди аж світяться в присмерку… Букет чималий — Ризенфельд не поскупився. П’ятдесят тисяч марок, прикидаю я. Боязко озираючись, як злодій, забираю їх і йду до себе в кімнату.

За вікном у голубому плащі стоїть вечір. Кімната повна відблисків і тіней. І раптом, ніби з засідки, на мене нападає самотність. Я знаю, ще це безглуздо: я не самотніший, ніж віл у стаді воліз, однак, що з того? Самотність — це не відсутність товариства. Мені зненацька спадає на думку, що, може, я вчора буьз надто нестриманий з Ерною. Можна ж було все спокійно вияснити. До того ж у кожному її слові звучали ревнощі. А ревнощі означають кохання, це кожному відомо.

Я втуплюю погляд у вікно. Насправді я знаю, що ревнощі — не кохання. Але що вдієш? Вечір б’є в голову, до того ж, з жінками не слід сперечатися, каже Ґеорґ. А я саме це й робив! Охоплений каяттям, я вдихаю запах троянд, який перетворює кімнату на храм Венери з «Тангейзера». І помічаю, що весь тану: я повний всепрощення, примирення й надії. Швидко нашкрябавши кілька рядків, я заклеюю конверта, навіть не перечитавши написаного, і йду до контори по шовковий папір, у якому ми отримали останню партію фарфорових ангелів. Я загортаю в нього троянди івирушаю на пошуки Фрица Кроля, наймолодшого нащадка фірми. Йому дванадцять років.

— Фрице, — кажу йому, — хочеш заробити дві тисячі?

— Розумію, — відповідає він. — Давайте. Адреса та сама?

— Так.

Він зникає з трояндами — третя сєітла голова за сьогоднішній вечір. Всі знають, чого вони хочуть, — Курт, Ліза, Фриц, — і тільки я не маю жодного уявлення. Ерна теж не те, що мені треба, я відчув це в ту мить, коли Фрица вже не можна було повернути назад. Але що ж те? Де олтарі, до боги і де жертви?

Однак на концерт Моцарта я все-таки вирішую піти — хоч я й сам і музика змусить мене ще сильніше відчути самотність.

Я повертаюсь додому. Небо всіяне зірками. Кроки мої відлунюють у завулку. Я дуже схвильований. Рвучко відчиняю двері контори, вмикаю світло і завмираю на