Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Значить, зображення залишається в дзеркалі? А ти щойно казав, що його там немає.

Вона хапає мене за руку й тремтить. Я не знаю, що сказати, аби заспокоїти її. Фізичні закони тут не допоможуть: вона зневажливо відхилить їх. До того ж я й сам у цю хвилину не дуже вірю в них. Мені раптом починає здаватись, що в дзеркалах і справді є щось таємниче.

— Де воно, Рудольфе? — шепоче Ізабела, тулячись до мене. — Скажи, де воно? Чи від мене скрізь залишається якась часточка? В усіх дзеркалах, які я бачила? А я їх бачила багато, безліч! І я в усіх них розпорошена? Кожне взяло щось від мене? Тоненький відбиток, тоненьку скибочку? І дзеркала стружать мене, як рубанок шматок дерева? Що ж тоді залишається від мене?

Я беру її за плечі.

— Все залишається. Навпаки, дзеркала ще додають тобі щось. Вони роблять обличчя видимим і повертають його тобі назад — частку простору, блискучу частку самих себе.

— Себе? — Вона все ще тримається за мою руку. — А коли обличчя вже не те? Коли воно поховане в тисячах і тисячах дзеркал? Як можна його дістати назад? О, його вже ніколи не повернути! Воно пропало! Пропало! Його обтісують, як статую, у якої вже немає лиця. Де моє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал? Ще до того, як вони почали мене обкрадати?

— Ніхто тебе не обікрав, — безпорадно кажу я. — Дзеркала не обкрадають. Вони лиш віддзеркалюють.

Ізабела важко дихає. Обличчя в неї бліде. В її прозорих очах мерехтить червоний відблиск місяця.

— Де залишилось зображення? Де ми взагалі, Рудольфе? — шепоче вона. — Де все залишилось? Все мчить кудись, летить, усе тоне! Міцно тримай мене! Не впусти! Хіба ти не бачиш їх? — Ізабела пильно вдивляється в нечіткий обрій. — Он вони літають! Усі мертві дзеркальні зображення! Вони хочуть крові! Ти не чуєш їх? Сірі крила. Вони тріпочуть, як у кажанів! Не пускай їх сюди!

Вона схиляє голову мені на плече, тулиться тремтячим тілом до мого тіла. Я міцно тримаю її. Сутінки дедалі густішають. Вітер ані кине, однак темрява поволі насувається від дерев з алеї, ніби мовчазна рота тіней. Здається, вона хоче оточити нас і крадеться з засідки, щоб одрізати нам шлях.

— Ходімо, — кажу я. — Ну, ходімо! Там, за алеєю, не так темно.

Вона опирається й хитає головою. Мого обличчя торкається її волосся. Воно м’яке і пахне сіном. Лице її теж м’яке. Я відчуваю її підборіддя, чоло, і раптом мене знову глибоко вражає те, що за цим вузьким чолом ховається світ із зовсім іншими законами, що ця голівка, яку я легко обнімаю руками, бачить усе не так, як я: кожне дерево, кожну зірку, кожен зв’язок між явищами і навіть себе саму. На мить думки мої переплутуються, і я вже не знаю, чи дійсність — те, що бачу я, чи те, що бачить вона, чи те, що існує незалежно від нас і чого нам ніколи не судилось пізнати, тому що вона — як дзеркала, а ті існують тільки тоді, коли існуємо ми, і завжди віддзеркалюють не що інше, як наш власний образ. Ніколи, ніколи ми не знаємс, чим вони є, коли залишаються самі, і що стоїть за ними; вони ніщо і все-таки можуть віддзеркалювати й мусять чимсь бути, однак ніколи не зраджують своєї таємниці.

— Ходімо, — кажу я. — Ходімо, Ізабело. Ніхто не знає, хто він насправді, де його шлях і куди той шлях веде, але ми разом, і це все, що ми знаємо.

Я веду її за собою. Можливо, й справді, думаю я, коли все гине, не існує нічого, крім хвилин, проведених разом, та й це лиш делікатний обман, бо там, де ти справді комусь потрібний, ти нічого не можеш зробити, нікого не можеш захистити. Я дуже часто в цьому переконувався, коли на війні дивився на мертві обличчя друзів. Кожен має свою смерть і мусить сам її зустріти, і ніхто йому не може допомогти.

— Ти не залишиш мене саму? — питає Ізабела.

— Не залишу.

— Присягнись, — просить вона і зупиняється.

— Присягаюсь, — не задумуючись, відповідаю я.

— Гаразд, Рудольфе. — Вона полегшено зітхає. — Але не забудь про це. Ти так часто забуваєш.

— Я не забуду.

— Поцілуй мене.

Притягаючи її до себе, я відчуваю якийсь страх і не знаю, що мені робити, потім цілую її сухими, стуленими губами.

Вона охоплює руками мою голову і раптом швидко кусає за губу. Я відсахуюсь. З прокушеної губи тече кров. Я дивлюся на Ізабелу. Вона сміється. Обличчя її міняється. Воно стає зле і хитре.

— Кров! — тихо каже вона, і в голосі її чути радість. — Ти знову хотів мене обдурити, я тебе знаю! Але тепер це тобі вже не вдасться. Ти затаврований і більше не зможеш утекти.

— Я більше не зможу втекти, — розчаровано повторюю я. — Хай так. Однак для цього тобі не треба було накидатись на мене, мов кішці. Глянь, як тече кров! Що я скажу начальниці, коли вона побачить мене?

Ізабела сміється.

— Нічого. Навіщо тобі завжди щось казати? Не будь таким боягузом!

Я відчуваю в роті теплу кров. Носовичок тут не допоможе — рана повинна закритися сама по собі. Женев’єва стоїть переді мною. Вона раптом стала Женні. Рот у неї тепер маленький і негарний, посмішка хитра і зла.

Починають дзвонити на травневу відправу. Стежкою йде котрась із санітарок. її халат невиразно біліє в мороці.

Поки йшла відправа, рана моя засохла, я одержав свою тисячу марок і тепер сиджу за столом з вікарієм Бодендиком. Шовкову ризу він залишив у маленькій ризниці. Чверть години тому Бодендик був ще міфічною постаттю. Одягнений у парчу, овіяний ладаном, осяяний свічками, він стояв, піднявши золоту дароносницю з тілом Хреста над головами побожних сестер і хворих, котрим дозволено відвідувати відправу, — а тепер, у чорній поношеній сутані, з мокрим від поту білим комірцем, застебнутим не спереду, а ззаду, він став звичайним слугою божим, спокійним, огрядним, з червоним носом і червоними щоками, на Яких набрякли жилки, що свідчать про його любов до вина.

Бодендик і сам не знає, що перед війною кілька років був моїм сповідником, коли нам, учням, згідно шкільного розпорядку доводилось щомісяця сповідатися і причащатися. Хто був не зовсім дурний, той ішов до Бодендика. Він недочував і, оскільки сповідаються пошепки, не міг зрозуміти, в яких гріхах йому признавались.