Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

місце гулянок для котів і закоханих. Коти починають ще в лютому кричати серед надгробків, ганяючись один за одним поміж цементовим обрамленням до могил, закохані ж з’являються там одразу, як тільки починає тепліти, щоб любитись на свіжому повітрі; а зрештою, хіба для цього буває колись надто холодно? Вулиця наша тиха, віддалена від центру, ворота так і просять кожного зайти, а сад великий і просторий. Дещо моторошна виставка не бентежить закоханих, навпаки, вона, здається, ще розпалює їхню пристрасть. Два тижні тому капелан з села Галле, котрий, як усі слуги божі, звик уставати разом з курми, з’явився до нас о сьомій годині ранку купувати чотири надгробки з найменших на могили сестер-жа-лібниць, що померли протягом року. Коли я, сонний, вів його до саду, то ледве встиг вчасно скинути з хреста на полірованому з усіх боків пам’ятникові рожеві трусики із штучного шовку, що майоріли, як прапор. їх забула там якась захоплена нічна пара. Сіяти життя в царстві смерті! — безперечно, в широкому, поетичному розумінні — в цьому є щось заспокійливе, і коли я розповів про це Отто Бамбусу, члену нашого клубу, вчителеві, що пише вірші, він одразу ж украв ідею і втілив її в елегію з світовим гумором — але взагалі це досить-таки дратує, особливо коли поблизу ще й виблискує в промінні ранкового сонця порожня пляшка з-під горілки.

Я оглядаю виставку. Вона справляє приємне враження, якщо можна так сказати про надгробки. Два хрести здіймаються на своїх цоколях, сяючи у сонячному промінні, символи вічності, одшліфовані часточки розпеченої колись землі, застиглі, відполіровані, готові назавжди зберегти для нащадків ім’я якогось щасливого торговця чи багатого спекулянта — навіть шахрай не хоче безслідно зникне з цієї планети.

— Ґеоріу, — кажу я, — треба пильнувата, щоб твій брат не розпродав нашу верденбрюкську голгофу якимось крутіям з села, котрі розраховуються аж після жнив. Поклянімось цього блакитного дня, під щебет пташок і запах кави, що продамо обидва хрести тільки за готівку.

Георґ посміхається.

— Ну, це не так страшно. Вексель нам треба оплатити лиш через три тижні. Якщо ми одержимо якісь гроші раніше, то, значить, заробимо.

— Що заробимо? — питаю я. — Ілюзію — до наступного курсу долара!

— Ти часом буваєш занадто діловитий. — Ґеорґ церемонно запалює сигару вартістю в п’ять тисяч марок. — Замість того, щоб скаржитись, ти краще сприймай інфляцію, як обернений символ життя. Кожний прожитий день скорочує на один день наш вік. Ми живемо на капітал, а не на проценти. Щодня піднімається курс долара, але щоночі падає на одну добу курс твого життя. Чи не написати тобі сонета на цю тему?

Я дивлюсь на цього самовдоволеного Сократа з Гакенштрассе. Краплини поту оздоблюють його лису голову, як перли світлу сукню.

— Дивно, як тягне людину до філософії, коли вона спить уночі не сама, — кажу я.

Ґеорґ навіть оком не моргне.

— А коли ж інакше? — спокійно питає він. — Філософія повинна бути веселою, а не вимученою. Пов’язувати з нею метафізичний світогляд — це все одно, що чуттєві насолоди пришивати до того, що ви, члени клубу поетів, звете ідеальним коханням. Виходить нестерпна плутанина.

— Плутанина? — кажу я, трохи зачеплений. — Ох ти ж, міщанський авантюрнику, збирачу метеликів, що хоче все настромити на голку! Ти хіба не знаєш, що людина мертва без того, що ти звеш плутаниною?

— Не туди гнеш. Я тільки відрізняю одну річ від іншої. — Ґеорґ пускає мені в обличчя хмарку диму. — Я краще гідно, з філософським сумом, терпітиму скороминучість життя, ніж вульгарно плутатиму якусь там Мінну чи Анну з суворою таємницею буття і думатиму, що світ перевернеться, коли Мінна чи Анна віддасть перевагу якомусь Кардові чи Иозефові. Або Ерна отому дебелому шмаркачеві в костюмі з англійської шерсті.

Він глузливо сміється. Я холодно дивлюсь у його зрадницькі очі.

— Дешевий удар, гідний Генриха, — зауважую я. — Ти, примітивний любителю того, що легко дається! Може, поясниш мені, навіщо ти тоді з таким захватом читаєш журнали, в яких тільки й є, що недосяжні сирени, скандали з вищого світу, дами з театру та зірки кіно?

Ґеорґ знову пускає мені в очі на триста марок диму.

— Це я роблю для своєї фантазії. Ти ніколи не чув про небесне й земне кохання? Ти ж недавно сам пробував поєднати їх у своїй Ер-ні і дістав добру науку, ти, бакалійнику кохання, який хоче мати в одній крамниці і квашену капусту й ікру! Ти ще й досі не знаєш, що тоді капуста ніколи не відгонить ікрою, а ікра завжди відгонить капустою? Я тримаю їх окремо, і тобі слід теж так робити! Так зручніше жити. А тепер ходімо, помучимо Едуарда Кноблоха. Сьогодні в нього на обід тушкована яловичина з макаронами.

Я киваю і мовчки беру капелюха. Георґ, сам того не знаючи, дуже вразив мене, — але хай мені чорт, коли я дам йому помітити це.

Повернувшись, я застаю в конторі Герду. Вона в зеленому светрі і короткій спідниці. У вухах у неї великі сережки з фальшивими самоцвітами, а на светрі приколена троянда з Ризенфельдового букета. Вона показує на квітку й каже:

— Мерсі! Усі заздрили, Такий букет гідний примадонни.

Я дивлюся на неї. Ось, либонь, саме те, що Георґ зве земним коханням, — зрозуміла, міцна, молода дівчина, яка не вдається до зайвих фраз. Я послав їй квіти, і вона прийшла, бо зрозуміла мій вчинок так, як і повинна зрозуміти кожна розсудлива людина. Замість того, щоб влаштовувати довгу комедію, вона ось сидить переді мною. Вона прийняла ж од мене квіти, і тепер, власне, обговорювати вже нічого..

— Що ти робитимеш сьогодні після обіду? — питає Герда.

— Я працюю до пятої. Потім дам урок одному ідіотові.

— Урок чого? Ідіотизму?

Я посміхаюсь.

— Взагалі то так.

—= Це буде до шостої. А після того приходь в «Альтштедтер Гоф». Я там тренуюсь.

— Гаразд, — не задумуючись, погоджуюсь я.

Герда підводиться.

— Отже, тоді…

І, на мій подив, підставляє мені своє обличчя. Посилаючи їй букет, я не думав, що до такого дійде. А, зрештою, чому б і ні? Мабуть, Ґе-орґ каже правду: муки кохання треба лікувати не філософією, а тільки іншою жінкою. Я обережно цілую Герду в щоку.

— Дурний, — каже вона і сміливо цілує мене в губи. — У мандрівних артистів немає часу на всілякі церемонії. За два тижні мені треба їхати далі. Ну, до вечора.

Герда виходить з бюро, пряма, струнка, дужа. На голові в неї червоний берет. Здається, вона любить яскраві кольори.

На подвір’ї, біля