Книги Якова - Ольга Токарчук
Старець каже:
— Дві сефіри вже явилися в людській подобі. Тепер ми очікуємо приходу останньої. Слава тому, кого обрано, аби він поєднався з Тіферет — Красунею. Від нього народиться спаситель. Тож будьте пильні та слухайте все уважно, аби й ви долучилися до обраних.
Старець говорить все це так, наче декламує щось загальновідоме, до того ж робить це в тисячний раз. Потім відвертається і мовчки йде геть. Він маленький, сухорлявий, тупцяє дрібними кроками.
За дверима обидва хлопці вибухають сміхом.
Одразу після повернення від старців їх приймають до гвардії. Вони віддають привезені з дому гроші, натомість отримують смішні кольорові мундири. Тепер їх щодня муштруватимуть, а також даватимуть уроки стрільби й рукопашного бою. Єдиний їхній обов’язок полягатиме у виконанні наказів чоловіка з польськими вусами, який командує муштрою. Мусять також вклонятися старому, на чиєму мундирі — генеральські відзнаки; час від часу той з’являється при дворі, вряди-годи приймає паради. Тричі на день їх ситно годують, а вечорами ті, що не служать, ідуть до великої зали на науки до старців. У науках беруть участь і хлопці, і дівчата, тож не дивно, що вони більше стріляють очима, ніж слухають. Йозеф ловить на тих лекціях лише окремі слова, їхній зміст химерний, і все воно йому якесь чуже. Він не розуміє, чи те, про що тут говорять, слід сприймати буквально, чи, може, це якісь метафори. У лекціях повторюються цитати з пророка Ісаї, а ще слово «Мальхут» — Царство. Коли Йозефа — вочевидь, за вказівкою Красивої Пані, яка іноді запрошує його на каву, — беруть до почесного ескорту, який щонеділі вирушає до храму в Бюрґелі, він розуміє, що це слово означає того самого В о л о д а р я, якого возять у щільно зачиненій кареті до містечка. Підтримуваний кремезними здорованями, він важко входить до храму й певний час перебуває там сам. Йозеф здогадується, що той В о л о д а р є тим самим В о л о д а р е м, який нещодавно помер, але насправді н е п о м е р. Всі гвардійці, вбрані у строкаті мундири (Йозеф почувається в ньому наче цирковий актор), мусять тієї ж миті відвернутися, тож перед очима в них — спокійна течія Майну та тонкі, наче крила бабок, вітрила корабликів.
Іноді гвардійці мають вихідний. У такі дні Йозеф із друзями йде до міста і приєднується до кольорового знудьгованого натовпу молодих людей, які заповнили тут уже всі парки та сквери і фліртують із ким попало або грають на інструментах. Вони барвисті, екзотичні, багатомовні. Тут можна почути і північнонімецький діалект із Гамбурга, і південний з Чехії та Моравії, і чеську мову; рідше — якісь східні мови, що їх Йозеф не розрізняє. Але найбільше тут польської, яку він уже трохи вивчив. Якщо молодь не може порозумітися, пробує говорити гебрайською або французькою. Розквітають романи; якось він бачив красивого юнака, який, акомпануючи собі на гітарі, співав якусь тужливу пісню під вікном коханої.
Йозеф швидко подружився з хлопцем із Праги, який — так само, як і Йозеф, — утік сюди від грізного Марса. Звати його Мойсей, але він просить кликати його Леопольдом. Він нехрещений і попервах іще читає свої єврейські молитви. Але швидко кидає цю справу. Саме з ним Йозеф найчастіше коротає час. Нарешті він має кому зізнатися в цьому дедалі сильнішому відчутті несправжності цього міста, цієї країни, цієї великої ріки, яка пласким оком байдуже спостерігає за їхнім ледачим життям.
У Йозефа — особливий статус. Як він здогадується, не лише тому, що він доводиться далеким родичем Красивій Пані, а й завдяки дядькові. Вже не вперше Пані та її брати запрошують його до спільного столу. Розпитують про родину, Пані добре знає його тіток. Питає, чи йде іще годинник у салоні бабусі. Це додає Йозефові відваги. Він розповідає анекдоти про Брюнн, згадує купців, винарні та цукерні, але насправді цих спогадів у нього небагато — нечасто він їздив до бабусі. Одного разу на очі Пані навертаються сльози, і вона просить його подати хустинку. Її собака дивиться на нього з нелюдським спокоєм, але дещо підозріливо. Але коли він лишається з нею віч-на-віч, уся сміливість його покидає. Йому здається, що ця жінка промениться особливою добротою, змішаною з невиразною печаллю. Він повертається від неї охоплений сум’яттям, безпорадний.
Мойсей-Леопольд — набагато критичніший.
— Це все — якесь удавання, — каже він. — Поглянь, тут усе несправжнє, наче в якомусь спектаклі.
Вони дивляться згори на карету, приготовану в дорогу. У коней на головах високі султани. Обабіч карети стають хлопці в строкатих уніформах, вони бігтимуть поруч із нею. Мойсей має рацію.
— А ті старці? Вони ж смішні, без кінця торочать те саме, а варто щось запитати, як вони ховаються за якусь таємницю. І ще ці їхні премудрі обличчя…
Мойсей передражнює їхні вирази облич і жести. Закочує очі, піднімає голову і цитує якісь безглузді словосполучення. Йозеф вибухає сміхом. У нього теж дедалі сильніше враження, що вони опинилися у великому театрі, який захопив ціле місто і тут кожен грає визначену йому роль, не знаючи ні змісту п’єси, ні її сенсу, ні завершення. Муштра, нудна й виснажлива, нагадує якісь танцювальні уроки: всі шикуються у дві лави, які потім сполучаються, роз’єднуються, наче в якомусь контрдансі. Йозефові пощастило більше, ніж Мойсеєві: його було відібрано для навчання їзди верхи. Це — єдина конкретна й корисна річ, якої можна навчитися в Оффенбаху.
Про жінок, які мочать ноги
Ева вже давно мусила погодитися на те, щоб Ануся Павловська вийшла заміж. Ануся ж, попри те що має чоловіка й дітей у Варшаві, і далі щороку приїжджає до Оффенбаха. Вийшла вона заміж за свого кузена Павловського, так що навіть прізвище міняти не довелося. Чоловік служить офіцером, часто його немає вдома. Цього разу Ануся Павловська приїхала з донькою Паулінкою, яка складатиме компанію Пані впродовж самотньої зими
