Книги Якова - Ольга Токарчук
Тепер тут, в Оффенбаху, місті спокійному й сонному, цілими днями ми лише те й робили, що студіювали гебрайські слова. Переставляли в них літери і підраховували числові відповідники. З них виникали нові значення, тобто нові можливі світи. Коли Єрухімові щось вдавалося, він хихотів, а я уявляв собі, що саме так сміявся Бог, коли всіх нас створював.
Іноді на нас накочувалися спогади. Тоді я питав його: «А пам’ятаєш, як ти був улюбленим євреєм єпископа Дембовського? Як він тебе леліяв?» Мені кортіло мандрувати пам’яттю в минуле, лише воно було для мене живим; теперішнє ледве дихало, а майбутнє лежало переді мною, наче холодний труп.
Ми обидва вічно чекали на наших дітей та онуків. Єрухіма мали відвідати в Оффенбаху його сини — Ян та Йоахим. Він розповідав про них так часто, так детально їх описував, що невдовзі їхній приїзд став непотрібним. Ми їх пам’ятали ще дітьми та юнаками, і вони здавалися нам дещо зверхніми, бо вчилися у гордовитих, бундючних театинців. Обидва виросли і стали красивими парубками. «Один приїде в срібному сурдуті, — казав старий Дембовський, — а другий у польському мундирі». Але вони так ніколи й не з’явилися.
Я ж знаходив утіху в моїх внучках, які приїжджали сюди до нашої Пані, а одна навіть вийшла в Оффенбаху заміж за Пьотровського. Онуки тішать нас лише до певної пори, потім ми стаємо уважнішими до справ світу, і навіть імена онуків починають плутатися в голові.
Ніхто не хотів нас слухати, всі були зайняті собою. Ева, наша Панна, з допомогою своїх вірних секретарів Залеського та молодого Чинського керувала двором, наче якимось пансіонатом. Усюди крутилися люди, але чимало з них уже жили в місті. Внизу відбувалися концерти, на які ми з Єрухімом ніколи не ходили, віддаючи перевагу своїм заняттям гематрією та нотариконом. Торік сюди приїжджали брати Воловські, і ціле літо ми з Єрухімом працювали над листом до всіх єврейських громад світу. Переписували цей лист червоним чорнилом сотні, а може, тисячі разів. Було це застереження перед великою катастрофою, яка неминуче мала їх спіткати, якщо не приймуть віри Едому: лише вона могла захистити від загибелі. Цього листа своїми єврейськими іменами підписали Францішек Воловський — Саломон бен Еліша Шор, Міхал Воловський — Натан бен Еліша Шор та Єнджей Дембовський — Єрухім бен Гананія Ліпман із Чорнокозинців. Але я під цим листом підписуватися не хотів. Я не вірю в майбутні катастрофи. Вірю лише в ті, яких нам вдалося уникнути.
У Бемідбар Масей сказано, що Бог наказав Мойсеєві описувати шлях, яким мандрував народ. Здається, що мені Бог звелів робити те саме. Не певен, що мені це вдалося — адже я був надто рвучкий і нетерплячий, а може, і надто ледачий, аби помітити й описати все, — проте я намагався нагадувати правовірним, хто ми і звідки вийшли. Адже наші історії нам розповідають інші, хіба не так? Ми знаємо про себе — хто ми і куди так старанно прямуємо — лише те, що чуємо з уст інших. Що б я знав про своє дитинство, якби не моя мати? Як пізнав би себе, якби не побачив свого віддзеркалення в очах Якова? Отож я сідав біля них і нагадував, що ми разом пережили, адже пророкування прийдешніх катастроф геть затьмарило їм розум. «Іди геть, Нахмане, займайся своїми справами. Ти нам набрид», — так вони мене спершу відганяли. Але я не здавався. Я нагадував їм, як ми починали. Викликав у пам’яті вулиці Смирни й Салонік, звивисту течію Дунаю та важкі польські зими, коли ми на морозі дзвінкими саньми поспішали за Яковом. А ще — оголене тіло Якова, коли ми були свідками зішестя на нього духа. Обличчя Хаї. Книги старого Шора. Суворі обличчя суддів. «А пам’ятаєте ще похмурий час Ченстохови?» — питав я.
Вони слухали мене неуважно, бо ж із часом людина забуває свої кроки, і їй здається, що вона йде самотужки — так, як їй хочеться, а не так, як її веде Господь.
Чи можна дійти до того знання, того святого Даату, що його нам обіцяв Яків?
Я казав їм: «Існують два різновиди неможливості пізнання. Перший — коли хтось навіть не намагається питати й вивчати, вважаючи, що й так нічого не пізнає достеменно. А другий — коли хтось вивчає, й шукає, і досягає врешті того, що пізнати неможливо». Тут я наводив один приклад, аби мої брати краще мене зрозуміли. Я казав, що це так, наче двоє людей хочуть побачитися з королем. Один гадає: якщо все одно побачити короля неможливо, нащо взагалі входити до палацу та блукати його покоями? Другий думає інакше. Він оглядає палати, захоплюється королівською скарбницею, насолоджується красою килимів, і навіть коли переконується, що зустріч із королем неможлива, розуміє, що принаймні побачив його покої.
Вони слухали мене, не зовсім розуміючи, до чого я хилю.
А я, нагадуючи їм давні справи, хотів сказати одне: насправді ми весь час вивчали світло. Ми бачили світло в усьому, йшли слідом за ним вузькими путівцями Поділля та бродами через Дністер, його слідами переходили Дунай та найпильніше стережені кордони. Світло кликало нас, і ми пірнали за ним у найглибшу пітьму в Ченстохові, світло вело нас із місця до місця, з дому до дому.
І ще дещо я їм нагадав: хіба ж давньою мовою слова «світло» (ор) та «нескінченність» (Ейн Соф) не мають того самого числового значення? Адже «ор» записується як алеф-вав-реш:
רוא
Це дає нам 1 + 6 + 200 = 207. А «Ейн Соф» — то алеф-йод-нун-самех-вав-фе:
ףוםןיא
Тобто 1 + 10 + 50 + 60 + 6 + 80 = 207. Але й слово «рез», тобто «таємниця», має таке ж числове значення — 207.
Погляньте, казав я їм, усі святі книги, що їх ми студіювали, були про світло: Сефер га-Багір — це Книга Світлості, Шаре Ора — це Брами Світла, Меор Енаїм — це Світло Очей, нарешті, Сефер га-Зогар — це Книга Сяйва. Прокидаючись опівночі, в найгустішій пітьмі, у
