Мáліна - Інгеборг Бахман
(Пан Мюльбауер ненароком стер запис. Перепрошення з боку пана Мюльбауера. Достатньо, гадає він, якщо повторю лише кілька останніх речень).
Так, я багато читаю, проте шоком, подією пам’ятною стає всього один погляд, кинутий на сторінку, спогад про ті п’ять слів на двадцять сьомій сторінці внизу ліворуч: Nous allons а l'Esprit[173][174]. Слова на плакаті, імена на табличках будинків, назви книг, які ніхто не купив і вони лишилися у вітрині, оголошення в ілюстрованому журналі, прочитане у приймальні зубного лікаря, напис на пам’ятникові, на надгробку, який запав мені в око: ТУТ СПОЧИВАЄ. Ім’я, на яке ненароком натрапила, гортаючи сторінки телефонної книги: ЄВСЕВІЙ. Я вже переходжу до справи… Торік, наприклад, я прочитала: «Одягнений був він під Меншикова»; не знаю чому, та відразу була цілком переконана, що, ким би не був чоловік цей, якщо він, виходячи з цього вислову, вбраний «під Меншикова», мав бути одягнений так, то для мене було важливо, дізнатись про це, це належить уже невід’ємно і до мого життя. Із цього щось має вийти. Та, ближче до справи, я Вам хочу сказати, що дня і ночі не стане, щоб перелічити всі ті книжки, які на мене зробили найбільше враження, щоб пояснити, чому, яким фрагментом і як надовго. Що залишилось у пам’яті, хочете Ви запитати, але ж річ зовсім не в тому, що залишилось у пам’яті! Лише декілька фраз, декілька висловів знову і знову оживають в свідомості, крізь роки я чую їх голос: Білих крил у слави немає[175]. Avec ma main brulée, j‘écris sur la nature du feu[176][177]. In fuoco l'amor mi mise, in fuoco d‘amor mi mise[178][179]. To the only begetter…[180][181]
(Я зашарілась і махаю рукою, пан Мюльбауер має це неодмінно стерти, це не має стосунку жодного до будь-кого, я була нерозважною, піддалася на порух душі, читачі газет віденських, окрім того, італійською не зрозуміють, а більшість вже навіть — французькою, надто молодь, одначе, зараз ми не про це. Пан Мюльбауер хоче подумати, до нього не зовсім дійшло, він же теж не знає ні італійської, ні французької, і хоча двічі вже побував в Америці, на слово «begetter» за всю свою подорож не натрапляв ніколи).
Питання 5-е: ……?
Відповідь: Раніше я вміла жаліти лише себе, почувала себе упослідженою, ніби людина, позбавлена спадку, з часом навчилась жаліти людей і в інших місцях. Ви помиляєтесь, любий пане Мюльбауер. Я в злагоді із цим містом та його нікчемно малими околицями, які вже вийшли з історії.
(Пан Мюльбауер переляканий. Я, без жодного замішання, говорю далі).
Гадаю, варто сказати, що тут, як приклад для світу, з історії було усунено певну імперію[182], разом з її інтригами, особливою тактикою, яку завжди оздоблювали ідеями, я дуже рада, що тут живу, бо споглядати світ із цього місця у світі, де вже нічого не відбувається, набагато страшніше — без самопевності та гордовитості — бо немає тут жодного уцілілого острова, тут на кожному місці занепад, суцільний занепад, перед очима тут постає занепад усіх нинішніх та майбутніх імперій.
(Переполох пана Мюльбауера невпинно зростає, на думку мені спадає ВІНЕР НАХТАУСҐАБЕ, пан Мюльбауер боїться, напевно, уже за свою посаду, я маю хоч трохи подумати і про пана Мюльбауера).
Мені завжди більше було до душі казати так, як казали раніше: Дім Австрія[183], бо для вживання визначення земля це було б, як на мене, щось надто велике, просторе, незручне, землею я називаю лише невеликі утворення. Коли я дивлюся із вікна потяга, думаю: яка ж гарна оця земля. Коли наближається літо, маю бажання поїхати з міста, десь у Зальцкаммерґут[184] чи в Каринтію. Це ж видно, що діється із людьми, які живуть у справжніх країнах, скільки доводиться їм брати на совість, навіть тоді, коли кожен із них особисто мало причетний, або й нічого не має спільного з ганебними вчинками своїх галасливих, пихатих від величі країв, не має жодного зиску з посилення влади їхньої та багатства. Жити з іншими разом в одному будинку — це вже досить жахливо. Але ж, любий пане Мюльбауере, я цього взагалі не казала, зараз, коли говорю, йдеться не про республіку, яка нарікає дитину її законним ім’ям, хто тут сказав хоч слово проти республіки — непримітної та незначної, невченої та ушкодженої, хоча шкоди вона не завдає нікому? Ані Ви, ані я, немає жодних підстав для неспокою, заспокойтеся, прошу Вас, ультиматум, поставлений Сербії[185], вже віддавна неактуальний, він змінив лише кілька сторіч і так сумнівного світу, спровадив усе до руїни, давно вже всі перейшли до непорядків щоденних нового світу. Що під сонцем немає нічого нового, ні, я цього б не сказала ніколи, нове є, справді є, будьте певні, однак, пане Мюльбауер, якщо дивитися звідси, де вже нічого не діється, — зрештою, воно так і добре, — минуле слід вистраждати до краю, воно не належить ані мені, ані Вам, але хто ж то питає, ці речі ми маємо вистраждати, в інших людей нема на те часу, у їхніх країнах, вони там працюють, планують й торгують, вони там сидять у своїх країнах, ці істинні несучасники, вони ж позбавлені мови, вони безмовні, ті, хто при владі в усі часи. Зраджу Вам страшну таємницю: мова — це кара. У неї мають ввійти усі речі, у ній вони мають щезнути, відповідно до своєї вини та її обсягу.
(Ознаки виснаження у пана Мюльбауера. Ознаки виснаження у мене).
Питання 6-е: ……?
Відповідь: Роль посередника? Завдання? Духовна місія? Чи були Ви хоч раз посередником? Роль ця — невдячна, прошу, не треба жодних більше доручень! Я не знаю, чи це здійснення місії… То ж видно було, що з того вийшло насправді, не розумію Вас достеменно, а втім, Ваша точка зору, звичайно, вища, а те, що вище, якщо воно лиш існує, має бути дуже високим. Напевно, воно має бути до болю високо, надто високо для того, щоб хтось зміг хоч годину сам осягати його у повітрі розрідженім, як же можна тому разом з іншими здійматися високо, коли перед тим пройти треба ще найбільше приниження, бо духовність, — я не знаю,
