Мáліна - Інгеборг Бахман
Мені зрозуміло, що Іван не цікавиться Маліною. Вживаю, зрештою, засоби остороги, щоб шляхи їхні не перетнулися. Однак не зовсім я розумію, чому Маліна ніколи не починає розмови стосовно Івана. Не згадує навіть, хоча б мимохідь, уникає, на диво вміло, бути присутнім при моїх телефонних розмовах з Іваном, а чи зустріти його на сходах в будинку. Удає, ніби все ще не знає машини Івана, хоча моя дуже часто стоїть на Мюнцґассе попереду, а чи позаду машини Івана, коли зранку, щоб Маліна не запізнився до Арсеналу, я виходжу з ним з дому і швидко підвожу його на Арсеналґассе, хоча це й недалеко від нас, він мав би помітити, що на машину Івана я не дивлюся як на дорожню заваду, а лиш ніжно вітаю, пестливо проводжу рукою, навіть якщо вона мокра чи вся в пилюці, і з полегкістю переконуюся, що номер за ніч не змінився, W 99.823, Маліна сідає в машину, а я чекаю рятівного слова іронії, присоромлення докором, якихось змін на його обличчі, однак Маліна завдає мені мук своїм бездоганним самовладанням, своєю довірою непохитною. Тоді, коли вся в напрузі, чекаю великого виклику, Маліна розповідає мені педантично, які цього тижня він має плани, у Пантеоні сьогодні зніматимуть фільм, у нього нарада з референтами зброї, уніформ й орденів, директор поїхав до Лондона з виступом, і тому він повинен сам іти в Доротеум на аукціон зброї й картин, проте він не хоче нічого вирішувати, Монтенуово молодший отримає незабаром своє остаточне посадове затвердження, а цього тижня в суботу та у неділю Маліна чергуватиме. Я зовсім забула, що цього тижня він знову матиме чергування, і Маліна мав помітити, що я забула про це, бо затнулася, і надто відвертим було моє здивування, та він все ще себе обманює, так, ніби немає тут нікого й нічого, так, мовби існуємо лише він та я. Так, мовби думаю тільки про нього — як завше.
Своє інтерв’ю з паном Мюльбауером, який працював раніше в газеті ВІНЕР ТАҐБЛЯТ[166], та без жодних докорів сумління перейшов до своїх політичних суперників, до ВІНЕР НАХТАУСҐАБЕ[167], я відкладала вже кілька разів, шукала, як би відмовити, та пан Мюльбауер, зі своєю настирністю, цілуванням ручок по телефону, досягає, однак, мети. Кожен, подібно до мене, думає напочатку, що такою поступкою зможе нарешті позбутись його, але надходить той день, обіцянку треба дотримати, пан Мюльбауер, який кілька років тому ще мав робити нотатки в блокноті, послуговується магнітофоном, курить лише БЕЛЬВЕДЕР і не цурається келишка віскі. Хоч всілякі анкети та їх запитання між собою якимось чином подібні, заслуга Мюльбауера в тому, що його недискретність зі мною сягає останніх меж.
Питання 1-е: ……?
Відповідь: Як я ставлюсь до часу? Не знаю, чи зрозуміла Вас правильно. Якщо маєте на увазі сьогодні, то я не хотіла б відповідати, у кожному разі, сьогодні. Якщо дозволяєте зрозуміти питання інакше — який загалом стосунок до часу, єдиного часу для всіх, — то я не є тією інстанцією, ні, я хочу сказати, що я не є компетентною, і думка моя не є вирішальною, не маю, зрештою, жодної думки. Ви тут сказали, що ми живемо у велику епоху, а я, як звичайно, не готова була до великих епох, хто ж його міг передбачити, у садочку чи в початкових класах, пізніше, звичайно, також у школі, а чи навіть в університеті, мова йшла про вражаючі числа великих епох, великих подій, великих людей, великих ідей…
Питання 2-е: ……?
Відповідь: Розвиток мій… Ах, так, Вас цікавить духовний розвій. Влітку робила довгі мандрівки по Ґорії і лежала в траві. Перепрошую, саме це і є тим розвоєм. Ні, я не скажу, де та Ґорія, бо її продадуть й забудують, для мене ця думка нестерпна. Коли поверталась додому, мала йти через насип, де пролягла залізниця, там не було шлаґбаума, це було небезпечно, бо зустрічний потяг не можливо було побачити через хащі ліщини та ясенів, проте сьогодні немає потреби лізти там через насип, можна пройти крізь тунель.
(Покашлювання. Пан Мюльбауер помітно нервує, це починає мене нервувати).
На тему великого часу, великих епох, мені, однак, щось спадає на думку, але я не скажу Вам цим нічого нового: історія вчить, та учнів у неї немає.
(Пан Мюльбауер люб’язно киває).
Коли, ясна річ, починається розвій, Ви й самі визнаєте… Так, я хотіла вивчати закон, та через три семестри перервала навчання, за п’ять років розпочинала знову, та після одного семестру кинула, не могла я стати суддею чи прокурором, та й адвоката з мене не вийшло б, я просто не знала, кого або що змогла б представляти, кого або що захищати. Усіх і нікого, усе і ніщо. Скажіть, любий пане Мюльгофер, перепрошую, пане Мюльбауер, що б Ви зробили на моїм місці, якщо ми всі підвладні законові, який збагнути не можна, якщо ми всі неспроможні хоча б уявити собі увесь жах такого закону…
(Пан Мюльбауер подає знак рукою. Нова перешкода. Пан Мюльбауер повинен замінити стрічку).
…Добре, якщо бажаєте, я буду висловлюватися зрозуміліше й перейду відразу до справи, хотіла б лише сказати: існують ще ці попередження, Ви їх знаєте, бо справедливість гнітюче близько, а те, що я щойно сказала, не заперечує загалом, що справедливість — це ніщо інше, як жадання недосяжної чистої величі, саме тому вона настільки бентежно близька, хоча у цій близькості ми зовемо її несправедливістю. Поза тим, для мене завжди величезна мука проходити по Музеумштрассе[168], повз Палац юстиції[169], або коли опиняюсь раптово поблизу Парламенту, де-небудь на Райхсратштрассе[170], де я не можу його обминути, подумайте тільки про слово «палац» у зіставленні із юстицією — звучить це, немов засторога, що там справді немає місця безправ’ю, а тим паче, і праву! Нічого немає в розвої без наслідків,
