Мáліна - Інгеборг Бахман

Як було? Дуже цікаво

Ах так, ну-ну, а як ти?

Нічого такого, хоч було цікаво

Іди рано спати

Так це ти ж позіхаєш, мав би вже спати

Я ще не хочу, іще не знаю

Ні, але завтра маю

Ти справді повинна завтра?

Сиджу сама вдома, вставляю в машинку аркуш і бездумно друкую: Смерть прийде[128].

Панна Єлінек лишила листа для підпису.

Шановний пане Шьонталь,

Я дякую Вам за листа, якого мені довелося торік отримати, мені дуже ніяково, коли бачу, що він датований 19-м вересня. На жаль, через багато справ невідкладних я не мала змоги відповісти Вам вчасно, та й цього року не можу взяти на себе будь-яких зобов’язань. З подякою та найкращими побажаннями.

Вставляю наступний аркуш, а перший викидаю до кошика.

Шановний пане Шьонталь,

охоплена страхом панічним пишу Вам сьогодні цього листа в шаленому поспіху. Позаяк Ви для мене чужий, мені легше писати Вам, аніж друзям моїм, а оскільки Ви є людиною, що я зрозуміла із Ваших люб’язних зусиль —

Відень, …

                                              Незнайома

Кожен міг би сказати, що я та Іван нещасливі. Або що ми довго так і не матимемо жодних підстав вважати себе щасливими. Однак кожен не має рації. Бо кожен означає ніхто. Я забула запитати Івана по телефону як оформити декларацію на податки, Іван обіцяв мені якось великодушно, що зробить для мене її наступного року, мені не йдеться ні про податки, ні про те, чого ця служба хоче від мене наступного року, мені йдеться лише про Івана, коли він говорить про рік наступний, а сьогодні Іван заявляє, що забув сказати по телефону, що набридло йому весь час їсти лише бутерброди, і що хотів би нарешті дізнатися, чи вмію я готувати, і знову очікую я від одного-єдиного вечора більше, ніж від наступного року. Бо якщо Іван хоче, щоб я готувала, то це вже щось важить, він не зможе втекти від мене так швидко, як після ковтка алкоголю, і цієї ночі я розглядаю в бібліотеці свої книжки, між ними немає кухарських, я негайно повинна якісь купити, це ж абсурд, що ж я читала досі, для чого мені це зараз потрібно, якщо нічого з прочитаного не знадобиться мені для Івана. КРИТИКУ ЧИСТОГО РОЗУМУ[129] я читала при шістдесятиватній лампі на Беатріксґассе, як і Лока[130], Ляйбніца[131], Г'юма[132], у мороці Національної бібліотеки, при невеликих лампочках, забивала голову всіма поняттями всіх епох, від досократиків до БУТТЯ ТА НІЩО[133], Кафку[134], Рембо[135] та Блейка[136] читала при двадцяти п’яти ватах в одному з паризьких готелів, Фройда[137], Адлера[138], Юнґа[139] — при триста шістдесяти ватах на безлюдній берлінський вулиці, під тихе кружляння етюдів Шопена[140], палку промову про відчуження духовної власності студіювала на пляжі біля Ґенуї, весь папір був у плямах від солі й погнувся від сонця, за три тижні у Клаґенфурті, при високій гарячці, виснажена антибіотиками, перечитала ЛЮДСЬКУ КОМЕДІЮ[141], Пруста[142] читала в Мюнхені до світанку, аж поки бляхарі не вломилися до моєї кімнати в мансарді, моралістів французьких та логістиків віденських читала в спадаючих додолу панчохах, викурювала до тридцяти французьких сигарет на день і читала все, від DE RERUM NATURA[143][144] до LE CULTE DE LA RAISON[145][146], вивчала історію та філософію, медицину та психологію, у психіатричному закладі Штайнгоф[147] працювала над анамнезами шизофреників та пацієнтів із депресивною манією, писала конспекти в Auditorium Maximum[148] при температурі лише шість градусів вище нуля та робила замітки про de mundo, de mente, de moto[149] при тридцяти восьми градусах в затінку, із мокрою головою читала Маркса[150] й Енгельса[151], і вже зовсім сп’яну читала В. І. Леніна[152], розгублена, кваплячись, читала газети, газети, газети, читала газети уже в дитинстві, біля пічки, коли мала розпалити вогонь, газети й журнали, кишенькові видання читала скрізь, на усіх вокзалах, у всіх поїздах, у трамваях, в автобусах, у літаках, все читала про все, чотирма різними мовами, fortiter, fortiter[153], і розуміла усе, що мені довелось читати, і, звільнена на годину від усього того, що я прочитала, лягаю поруч з Іваном й кажу: Я напишу для тебе ту книгу, якої іще не було, якщо ти насправді її захочеш. Однак ти справді маєш її хотіти, хотіти від мене, а я ніколи не вимагатиму, щоб ти її прочитав.

Іван каже: Маймо надію, що буде та книга з добрим кінцем.

Маймо надію.

Я порізала м’ясо на порційні шматки. Дрібно посікла цибулю, приготувала солодку паприку, бо сьогодні буде гуляш, а на закуску ще яйця в гірчичному соусі, розмірковую, чи не надлишком буде подати ще на десерт книдлі з морелями, може, ліпше, лише самі фрукти, а якщо Іван буде у Відні й у новорічну ніч, то я спробую крамбамбулі[154], для чого треба перепалити цукор, уже навіть мати моя цього не робила. Із кулінарних книг я здогадуюсь, що мені уже не доступне, а що я могла б ще зробити, що смакувало б Іванові, та, як на мене, надто багато там треба знімати з вогню, відокремлювати, перемішувати та замішувати, надто багато високих та низьких температур, і я не знаю, як виставляти їх у моїй електричній печі, чи число 200 на показнику до духовки годиться для рецептів із книги СТАРА АВСТРІЯ ПРОСИТЬ ДО СТОЛУ або ДЕЩО З УГОРСЬКОЇ КУХНІ, і так я намагаюся здивувати Івана сюрпризом, його вже доводять до розпачу всоте запропоновані в ресторані ростбіф, яловича печеня, тафельшпіц[155] або палачинки[156] вічні. Я готую для нього те, чого неможливо знайти у списках меню, сушу голову, намагаючись розгадати, як поєднати мені старі добрі часи з їхнім смальцем, вершками й сметаною та розумні нові, в яких є йогурт, зелений салат з оливою й соком лимона, коли домінує лиш ярина, багата на вітаміни, і її не можна варити, коли має значення кількість калорій та вуглеводів, дотримання міри