та відмова від спецій. Іван навіть не може собі уявити, що я із самого ранку туди-сюди бігаю й питаю з обуренням, чому немає тепер бугили, де знайти естрагон і коли вже буде базилік, бо цього вимагають рецепти. У продавця ярини лежить завжди лиш петрушка та зелена цибулька, продавець риби роками вже не отримував річкової форелі, і я навгад сиплю на м’ясо та ярину ті кілька приправ, які можна було дістати. Надіюсь, що запах цибулі не залишиться на руках, знову й знову я бігаю у ванну кімнату, щоб їх помити, перебити кухонний запах парфумами та зачесатися. Іван має побачити лише результат: що стіл накритий і горить свічка, Маліна здивувався б, що я навіть вчасно здогадалася охолодити вино, підігріти тарілки, а поміж поливанням печені та підсмажуванням грінок мені ще вдається нанести на вії туш, я малюю очі перед дзеркалом до гоління, що належить Маліні, підскубую відповідно брови пінцетом; і ця синхронна робота, яку ніхто не оцінить, виснажує мене більше, ніж усе, що я робила раніше. Та чекає на мене найвища з усіх нагород, бо, завдяки цьому, Іван прийде сьогодні о сьомій і залишиться аж до півночі. П’ять годин Івана, цього могло б стати на кілька днів певності, для підтримання кровообігу, для стимуляції тиску, для підліковування, для профілактики, для оздоровчого курсу. Ніщо не видається мені складнішим, проблематичнішим чи клопіткішим, ніж намагання вихопити бодай шматок життя разом з Іваном; коли Іван згадує під час вечері, що в Угорщині часто займався вітрильним спортом, то я хочу тієї ж миті навчитись вітрильної справи, може, вже завтра зранку, хоч би й на Старому Дунаї[157], у Кайзервассер[158], щоб відразу змогла бути корисною, коли Іван раптом захоче йти на вітрильнику. Бо сама я не зможу полонити Івана. Страви готові занадто рано; я стою на варті біля плити на кухні й намагаюся віднайти причину цієї нездатності, на місці якої раніше було так багато здібностей. Полонити когось можна тільки із застереженням, вдаючись до коротких відступів, одне слово, тактикою, тим, що Іван називає грою. Він закликає мене не полишати гри, бо не знає, що для мене немає вже жодної гри, що гра, властиво, закінчилась. Думаю про Іванову лекцію, коли прошу у нього вибачення, коли на нього чекаю, бо Іван переконаний, що з ним я маю поводитись зовсім інакше, маю спокійно лишити його чекати й не маю просити за це пробачення. Він каже також: це я повинен бігати за тобою, доклади до цього зусиль, ти ніколи не маєш за мною бігати, тобі терміново потрібно пройти додаткові заняття, хто ж то прогледів, не дав тобі цих елементарних уроків? Та оскільки Іван не такий вже й допитливий, насправді йому байдуже, хто ж то прогледів, маю швидко зробити якийсь маневр і відвернути його увагу, колись мені це вдавалося за допомогою загадкової усмішки, примхи, поганого настрою, проте з Іваном нічого мені не вдається. Ти надто прозора, каже Іван, щомиті видно, що в тобі діється, ну, розіграй, розіграй щось переді мною! Та що я маю перед Іваном розігрувати? Перша спроба дорікати йому за те, що він вчора не подзвонив, що забув принести мені сигарети, що все ще не знає, яку марку курю, переходить в гримасу, бо поки дійду до дверей, коли почую його дзвінок, не маю вже жодних докорів, а Іван визначає відразу за моїм обличчям прогноз погоди: хмарно з проясненням, сонячно, різке потепління, небо безхмарне, п’ять годин без перерви погідно.
Чому ти відразу не скажеш
Що саме?
Що хочеш знову до мене прийти
Але ж!
Я не дам тобі сказати цього
Бачиш
Щоб ти далі лишалася в грі
Я не хочу жодної гри
Але без гри це все неможливо
Через Івана, якому потрібна гра, та задля неї я також вивчила групу лайливих висловлювань. Перший образливий вислів ще дуже злякав мене, та тепер я стала мало що не хворобливо залежна й чекаю цих лайок, бо, коли Іван починає сваритися, для мене це добрий знак.
Ти, мала стерво, та ти, а то хто ж?
Ти завжди переконаєш мене у чому завгодно, так, саме ти
То ж правда, посмійся, посмійся
Облиш цей крижаний погляд
Les hommes sont des cochons[159]
Хіба що настільки ти розумієш французьку
Les femmes aiment les cochons[160]
Я розмовляю з тобою, як хочу
Ти, мерзото мала
Ти ж робиш зі мною усе, що захочеш
Ні, не відучувати треба тебе, а радше доучувати
Ти надто дурна, ти нічого не тямиш
Маєш стати великою стервою
От було б гарно, найбільшою за усі часи
Так, я хочу цього, звичайно, а чому б ні?
Маєш стати тепер зовсім іншою
З таким-то талантом, так, маєш його, звичайно
Ти ж відьма, скористайся цим врешті-решт
Вони тебе зовсім розбестили
Так, саме нею ти є, не варто боятися кожного слова
Ти що, не зрозуміла закону?
Свої лайки Іван вимовляє сам, з моїх уст він не чує жодної відповіді, тільки вигуки, а найчастіше: «Що ти, Іване!», — це звучить вже не так серйозно, як напочатку.
Що може знати Іван про закон, який мною керує? І я подивляю, що в лексиконі Івана трапляється слово закон.
Маліна і я, незважаючи на всю відмінність між нами, відчуваємо однаковий страх перед нашими іменами, лиш Іван сприймає своє остаточно, а оскільки його ім’я для нього вже звикле, і він може ідентифікувати себе із ним, то і я з насолодою вимовляю його, звертаюсь в думках, вимовляю про себе. Його ім’я стало для мене делікатесом, необхідною розкішшю у житті моїм вбогому, я докладаю зусиль, щоб ім’я ІВАН усюди звучало у місті, вимовляю його, шепочу, повторюю тихо в думках. Навіть коли я сама, коли сама ходжу Віднем, у багатьох місцях можу сказати собі: тут я ішла з Іваном, там на Івана чекала, в ЛІНДЕ[161] з Іваном обідали, на Кольмаркті[162] пила з Іваном каву-еспрессо, на Кернтнеррінґу Іван працює, тут Іван купує свої сорочки, он там — бюро подорожей, до послуг якого вдається Іван. Він же не має зараз знову їхати до Парижу чи Мюнхену! А там, де я не була ще з Іваном, кажу собі: треба якось буде прийти сюди із Іваном, треба це
