Мáліна - Інгеборг Бахман
Вельмишановний пане,
ніколи мені не вдавалося легко вимовити Ваше ім’я. Цим Ви мені не раз докоряли. Та не тому, однак, думка про зустріч повторну так мені неприємна. Я могла б її собі заощадити, тому що так вийшло, я не змогла побороти себе й зрозуміла, що нездатність до вимови поодиноких імен, надмірна болюча до них вразливість, від самих імен не залежить, а походить лишень із першої, початкової недовіри до самої особи, вона упереджена, звісно ж, спочатку, та завжди себе оправдовує з часом. Мою недовіру, яка була лише інстинктивною і тільки так могла виражатися, Ви, мабуть, хибно собі пояснили. Зараз, коли наша зустріч нова може щоразу відбутися, і я навіть не знаю, яким чином їй запобігти раз і назавжди, мене непокоїть лише одна думка: що Ви і надалі безцеремонно до мене звертатиметесь на Ти, Ти, яке свого часу Ви мені нав’язали за Вам же відомих обставин, і яке я дозволила Вам на час інтермедії, яка була так незабутньо огидна, напевно, зробила я це зі слабкості, щоб Вас не образити, щоб не вказати Вам ту межу, яку потаємно для Вас я поставила, бо не могла не поставити. Може, у випадку інтермедії звикле звертання на Ти, та після її закінчення послуговуватись цим Ти — недоречно. Не дорікаю Вам невимовно прикрими спогадами, які Ви мені залишили. Однак товстошкірість Ваша, повна нездатність відчути мою вразливість на Ваше Ти, приневолювання до нього мене та інших, дають підставу мені боятися, що Ви і далі несвідомі того, що займаєтесь приневоленням, бо воно для Вас «цілком» природно властиво. Ви ніколи ще, звісно, не замислювались над отим Ти, з яким Ви так легковажно обходитесь, не задавали, напевно, собі запитання, чому я радше можу заплющити очі на ті кілька трупів, що лишились лежати на Вашій дорозі в минулому, ніж дарувати застосування тих безупинних тортур, суть яких — у звертанні до мене в думках і в розмові на Ти. З часу останньої зустрічі не спало мені на думку, звертатись до Вас інакше, аніж у найкоректніший спосіб, вживати про себе та вголос іншу форму, як «пан» або «Ви», вголос, правда, тільки тоді, коли потрібно казати: з паном Ґанцом колись я трохи була знайома. Щоб Ви, врешті-решт, були теж спроможними на таку ввічливість, це єдине прохання, з яким я хоч коли-небудь дозволю собі до Вас звернутись.
Відень, …
Засвідчую свою глибоку пошану
Незнайома
Вельмишановний пане Президенте,
Ваш лист містить вітання від Вас та від усіх інших з нагоди мого дня народження. Даруйте мені моє здивування. Цей день, як мені видається, належить до сфери інтимних стосунків поміж двома людьми, а саме, моїми батьками, яких Ви та інші не знають. Сама я ніколи ще не відважувалася уявляти собі зачаття своє та народження. Навіть саме називання дати, коли я побачила світ, яка мала значення не стільки для мене, як для моїх бідних батьків, завжди видавалось мені недопустимим порушенням якогось табу, оприлюдненням чужих болів та чужих радощів, а людина чуйна та мисляча сприйме це як щось гідне кари. Я мала сказати, людина цивілізована, бо наше мислення та почування частково, а саме у тій частині, яка вже ушкоджена, пов’язане з цивілізацією, із нашою цивілізованістю, через яку ми давно легковажно втратили шанс бути згадані нарівно з найдикішими із дикунів. Ви, науковець високого ранґу, мали б краще від мене знати, скільки гідності дикуни останні, ще не знищені дикуни, виявляють у всьому, що має стосунок до появи на світ, ініціації, зачаття та смерті, а нас не лише чванькуватість відомств позбавила останнього сорому, ще до опрацювання даних та заповнювання анкет діяв уже, випереджав події той споріднений дух; певен у здобутті перемоги, посилається він на просвітництво, яке вже приносить найбільшу шкоду спантеличеним неповнолітнім. Після остаточного звільнення від усіх можливих табу людство ще буде принижене до тотальної неповнолітності. Ви надсилаєте мені свої привітання, а я не можу не передати їх подумки давно вже ж померлій жінці, а саме, якійсь Йозефіні Г., яка значиться у моїй метриці як акушерка. Це її належало б тоді привітати з майстерністю при пологах, які минули успішно. В усякому разі, я дізналась багато літ згодом, що той день був у п’ятницю (відбувалося все, нібито, ввечері), новина ця мене в цілому не ощасливила. Якщо тільки можна цьому запобігти, я не виходжу по п’ятницях з дому, ніколи у п’ятницю нікуди не їду, це той день тижня, який видається мені небезпечним. До того ж, відомо напевно також і те, що я з’явилась на світ наполовину в «сорочці», я не знаю медичного терміна, як і того, чому у людей збереглося повір’я, що та чи інша прикмета у немовляти провіщати йому повинна щастя або ж біду. Проте, як я вже казала, я мала лише половину сорочки, половина, вважають люди, все ж краще, аніж нічого, одначе саме це напівпокриття надало мені значної задуми, дитиною я була надзвичайно задумлива, задумливість, а також звичка нерухомо сидіти мовчки впродовж годин, — це була моя найприкметніша риса. Сьогодні, однак, я себе все запитую, вже надто пізно, занадто пізно, що моя співчуття варта мати мала подіяти із цією неоднозначною звісткою, напіввітанням з напівсорочкою. Хто б хотів годувати дитину грудьми, намагався б зростити її та вивчити, якщо на світ вона народилась у напівщасливій сорочці. Що б Ви, шановний пане Президенте, могли подіяти з напівпрезидентством, напіввшануванням, напіввизнанням, половиною капелюха, що зможете Ви зробити навіть із цим половинним листом? Мій лист до Вас не може стати завершеним ще й тому, що і подяка моя за Ваші добрі вітання виходить лише з половини серця. Однак, видається, ми отримуємо лише ті листи, яких не чекаємо, а листи, якими відповідаємо, теж ніхто не чекає —
Відень…
Незнайома
Подерті листи лежать в кошику, майстерно переплутані й перемішані з пожмаканими запрошеннями на якусь виставку, прийняття, на доповідь, перемішані з порожніми пачками з-під сигарет, присипані попелом та недокурками. Копірку та папір для друкарських
