Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Я пообіцяв говорити про Теста-Лунгу і дотримаю слова. Мій приятель був спокійним жителем Валь-Кастери, невеличкого містечка, розташованого біля підніжжя Етни. Мав він жінку надзвичайної краси. Молодий герцоґ Валь-Кастера, об’їжджаючи якось свої маєтки, побачив цю жінку, коли вона прийшла привітати його разом із дружинами поважніших городян. Зарозумілий молодик замість того, щоб із вдячністю прийняти вирази шани, яку йому виявляли піддані устами красуні, зацікавився тільки привабами сеньйори Теста-Лунга. Без будь-яких недомовок він висловив їй, яке вона справила на нього враження, і засунув руку їй за пазуху. В ту ж мить чоловік, який стояв позаду дружини, вихопив з кишені ножа й затопив його в серце молодого герцоґа. Я гадаю, що на його місці кожен порядний чоловік вчинив би так само.

Зробивши це, Теста-Лунга сховався в костелі й залишався там аж до ночі. Вважаючи, однак, що слід вжити надійніших заходів, він вирішив поєднатися з кількома розбійниками, які від певного часу ховалися на верховинах Етни. Тож він пішов до них, а вони проголосили його ватажком.

Етною тоді спливала нечувана кількість лави; серед її вогняних потоків Теста-Лунга зміцнив свою банду в криївках, про які знав тільки він. Достатньо убезпечившись з усіх боків, цей доблесний ватажок звернувся до віце-короля з проханням про помилування себе й своїх товаришів. Влада відмовила, боячись, як гадаю, підірвати свій авторитет. Тоді Теста-Лунга повів переговори з головними орендарями околичних маєтків.

— Давайте красти разом, — сказав він їм. — Коли я приїздитиму до вас, ви даватимете мені стільки, скільки самі постановите, а за це зможете перед вашими панами звалювати на мене всі ваші крадіжки.

Щоправда, це теж була крадіжка, але Теста-Лунга чесно ділив усе між товаришами, лишаючи собі лиш стільки, скільки потрібно було на прожиття. Мало того: проїжджаючи якимось селом, він за все наказував платити в подвійному розмірі, так що незабаром став кумиром для населення обох Сицилій.

Я вам вже казав, що деякі розбійники з банди мого батька об’єдналися з Теста-Лунгою, який кілька років перебував на південних схилах Етни, чинячи звідти наїзди на Валь-ді-Ното й Валь-ді-Мацара. Але в час, про який я вам розказую, тобто коли мені минуло п’ятнадцять років, банда повернулася до Валь-Демоні й одного дня ми побачили, як вона в’їжджає в селище авґустинців.

Усе, що ви можете собі уявити гарного й розкішного, дало б вам лиш слабеньке уявлення про товаришів Теста-Лунги. Всі вони були в мундирах, коні накриті шовковими сітками; пояси із заткнутими за них пістолетами й стилетами, довгі шпаги й такого ж розміру рушниці — ось предмети, з яких складалося озброєння банди.

Три дні розбійники їли наших курей і пили наше вино, на четвертий день їм донесли, що підрозділ драгунів із Сіракуз наближається з наміром оточити їх. На ту звістку вони від усього серця почали реготати; вони зачаїлися на перехресті доріг, напали на підрозділ і розбили його дощенту. Щоправда, кількість ворогів удесятеро перевищувала їхній загін, але кожен розбійник мав із собою кільканадцять куль, і ні одна з них не була змарнована.

Після перемоги банда повернулася в селище, а я, який здалеку приглядався до битви, був у такому захопленні, що впав до ніг ватажка й молив його, аби він узяв мене до себе. Теста-Лунга запитав, хто я такий.

— Син розбійника Зото, — відповів я.

Почувши це шановане ім’я, усі, хто служив під моїм батьком, радісно вигукнули. Потім один з них схопив мене в обійми, поставив на стіл і сказав:

— Браття, в останньому бою в нас убили лейтенанта, і ми тепер занепокоєні, хто його замінить; тож нехай малий Зото буде нашим лейтенантом. Ми не раз бачимо, що командування полками віддають синам графів чи герцоґів, чому ж нам не зробити цього для сина доблесного Зото? Можу ручитися, що він буде гідний цієї честі.

За ці слова промовця нагородили бурхливими оплесками, а мене одностайно обрали лейтенантом.

Моє звання спершу здалося їм жартом, і кожен розбійник аж згинався від сміху, називаючи мене signor tenente[21] — проте невдовзі вони вимушені були змінити думку. Я не тільки завжди бував першим у нападі й останнім при відході, але жоден з них не вмів краще від мене відслідкувати наміри супротивника чи гарантувати банді безпеку. То я видирався на самі верхівки скель, щоб охопити поглядом усю околицю й дати умовні сигнали, то цілі дні проводив серед ворогів, перестрибуючи з одного дерева на інше. Часто мені навіть доводилося цілими ночами не злазити з найвищих каштанів Етни, і коли я вже не міг опиратися втомі, то засинав, прив’язавшись спершу поясом до гілки. Все це не було надто важко для того, хто як слід був знайомий з ремеслом коминяра й корабельного юнґи.

Такою поведінкою я здобув загальну довіру, і мені доручили безпеку всієї банди. Теста-Лунга любив мене, як власного сина; а ще дозволю собі визнати, що незабаром я здобув славу, яка мало не перевищувала його популярність, і невдовзі по всій Сицилії ні про що більше не говорили, як про славні подвиги юного Зото. Така слава не зробила мене нечулим до розваг, властивих моєму вікові. Я вже вам казав, що розбійники у нас є народними героями, тож самі можете легко вирішити, чи вагалися б найгарніші пастушки Етни віддати мені своє серце; мені, однак, призначено було піддатися більш вишуканим принадам, і любов готувала для мене достойнішу здобич.

Я вже два роки був лейтенантом, і мені виповнилося сімнадцять, коли новий вибух вулкану знищив усі наші старі криївки й примусив банду шукати сховку далі на півдні. По чотирьох днях походу ми прибули до замку, що звався Рокка Фьйоріта й був резиденцією і головним маєтком мого ворога Прінчипіно.

І хоч я вже давно забув про кривди, яких зазнав від нього, але назва замку знову пробудила в мені жагу помсти. Вас це ніяким чином не повинно дивувати — в нашому кліматі серця залишаються невблаганними. Якби Прінчипіно перебував тоді в своєму замку, гадаю, що я б тоді вогнем і мечем спустошив кляте гніздо. Проте того разу я задовольнився завданням щонайбільшої, по можливості, шкоди, а друзі мої, для яких не були секретом мої причини, від щирого серця допомогли мені. Замкова служба, яка спершу хотіла противитись нам, піддалася могутнім струменям панського вина, яке ми викотили з пивниці, і невдовзі перейшла на наш бік. Одне слово, ми перетворили