Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Гулянка тривала п’ять днів. На шостий день шпигуни попередили мене, що проти нас відправили цілий полк із Сіракуз і що Прінчипіно разом із матір’ю і численним товариством жінок має незабаром приїхати з Месіни. Я вивів банду, сам же неодмінно хотів залишитися, тому влаштувався на верхівці розлогого дуба в кінці саду. Для полегшення втечі в разі необхідності вибив отвір у садовому мурі.

Нарешті я побачив, як наближається полк; вони розташувалися перед замковими воротами, а навкруг розставили сторожу. Одразу за ними тяглася шерега лектик, у яких сиділи дами, в останній же сам Прінчипіно розлігся на стосі подушок. Він з трудом зійшов на землю, підтримуваний двома конюшими, вислав вперед військовий підрозділ, і лише коли його запевнили, що жодного з нас вже немає в замку, увійшов разом з жінками й кількома дворянами, що належали до його кортежу.

Під моїм дубом било джерело свіжої води, поряд з ним стояв мармуровий стіл, оточений лавками. Це була найбільш доглянута частина саду; я не сумнівався, що незабаром усе товариство збереться тут, і вирішив не злазити, щоб краще придивитися до них. І справді, через півгодини я побачив, як наближається одна молода особа майже мого віку. Навіть ангели не могли бути прекраснішими; побачивши її, я пережив таку раптову й сильну схвильованість, що міг би впасти з самої верхівки дуба, якби внаслідок звичної обережності не прив’язався міцно поясом до гілки.

Молода дівчина йшла з потупленими очима й виразом глибокого смутку на обличчі. Вона сіла на лавці, сперлася ліктями на мармуровий стіл і почала гірко плакати. Сам не знаючи, що роблю, я зсунувся з дерева й став так, що міг її бачити, сам залишаючись непоміченим. Тоді я побачив Прінчипіно, який наближався з квітами в руках. За три роки, протягом яких я не бачив його, він значно виріс, обличчя мав гарне, але позбавлене будь-якого виразу.

Молода дівчина, побачивши його, кинула на нього повний погорди погляд, за який я був їй дуже вдячний. Незважаючи на це, Прінчипіно, страшенно самовдоволений, весело підійшов до неї й сказав:

— Люба моя наречена, ось квіти, які будуть твоїми, якщо ти пообіцяєш мені не згадувати про цього негідника й гультяя.

— Ваша світлість, — відповіла дівчина, — гадаю, що умови твоєї прихильності є несправедливими. Адже навіть якщо я ні разу не вимовлю перед тобою імені Зото, все одно весь дім завжди тобі про нього нагадуватиме. Адже навіть твоя годувальниця присяглася в твоїй присутності, що ніколи в житті не бачила вродливішого хлопця.

— Синьйорино Сильвіє, — перервав її Прінчипіно, зачеплений за живе. — Не забувай, що ти моя наречена.

Сильвія нічого не відповіла, лиш залилася слізьми.

— Негідниця, раз ти кохаєш розбійника, то маєш те, на що заслуговуєш!

Говорячи це, він ударив її в обличчя.

— Зото!.. Зото!.. — крикнула бідна дівчина. — Чому ж тебе тут немає, щоб покарати цього мерзотника!

Вона ще не вимовила тих слів, як я несподівано вийшов зі свого сховку й сказав герцоґу:

— Пізнаєш мене? Я розбійник і міг би просто вбити тебе, але надто поважаю синьйорину, яка покликала мене на допомогу, тому пропоную тобі поєдинок, який вам, дворянам, личить.

У мене з собою були два кинджали й чотири пістолети; я розділив зброю надвоє, поклав одну частину в десяти кроках від другої і запропонував йому вибір. Але нещасний Прінчипіно, зомлівши, впав на лавку.

Тоді Сильвія озвалася до мене так:

— Я шляхетного роду, але бідна; завтра я маю пошлюбити герцоґа або піти на все життя в монастир. Замість одного чи другого я волію бути твоєю навіки!

Сказавши це, вона кинулася в мої обійми.

Ви можете здогадатися, що мене довго вмовляти не довелося. Однак слід було вжити заходів, щоб герцоґ не перешкодив нашій втечі. Я взяв стилет і — не маючи молотка — каменем прибив йому руку до лавки, на якій він лежав. Він крикнув від болю й знову знепритомнів. Ми вислизнули крізь отвір у садовому мурі і втекли в гори.

Усі мої товариші мали коханок, тому з радістю зустріли мою, а їхні жінки присягнулися Сильвії в беззастережній слухняності.

Кінчався вже четвертий місяць мого життя із Сильвією, коли я вимушений був покинути її, щоб оглянути всі ті зміни, яких наробило в північній стороні останнє виверження вулкану. Під час подорожі я відкрив у природі такі принади, про які раніше навіть не підозрював. Щомиті я наштовхувався на розкішні галявини, ґроти, гаї в місцях, які колись здавалися мені придатними лишень для оборони чи для засідок. Сильвія пом’якшила моє розбійницьке серце, яке, однак, незабаром мало повернути собі колишню суворість.

Вертаюся до моєї подорожі на північні узбіччя гори. Я кажу так тому, що сицилійці, згадуючи Етну, завжди називають її il monte, або просто гора. Спершу я наладився до того, що ми називали «Вежа філософа», але не зумів туди дістатися. З провалля, яке відкрилося на схилі вулкана, випливав потік лави; він розділявся дещо вище вежі, немовби охоплюючи її двома руками, які збігалися разом милею далі, утворюючи свого роду неприступний острів.

Я одразу збагнув важливість того положення; а крім того, на самій вежі ми мали великий запас каштанів, який мені неодмінно хотілося зберегти. Уважно шукаючи, я відкрив підземний прохід, яким раніше часто ходив і який вивів мене просто на саму вежу. Я одразу вирішив розмістити на цьому острові всіх наших жінок. Наказав зробити курені з листя і один з них прикрасив особливо старанно. Потім я повернувся на південь і привів сюди всіх жінок, які були раді цьому новому укриттю.

Сьогодні, коли я переношуся в пам’яті у щасливі хвилини, проведені на тому острові, я бачу, як вони сильно відрізняються від жахливих переживань, які торсали мене все життя. Вогняні потоки відділяли нас від решти людей; вогонь кохання володів нашими думками. Усе корилося моїм наказам і все схилялося перед найменшими бажаннями коханої Сильвії. Нарешті, щоб доповнити моє щастя, до мене прибули двоє моїх братів. Обидва пережили надзвичайні пригоди, й запевняю вас, що якщо ви схочете колись послухати їхні розповіді, то вони сподобаються вам значно більше від моїх.

Мало є людей, які б не пережили бодай кількох щасливих днів, але не знаю, чи є хто-небудь, хто міг би щастя рахувати на роки. Моє принаймні не тривало й одного року. Члени банди поводилися один з одним чесно, ніхто б навіть не насмілився глянути на чужу коханку, тим паче на мою; тому ревнощі