Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Пепо виловив усіх нас з води, за винятком капітана, одного матроса і юнґи. Як тільки когось витягали з води, його одразу зв’язували і кидали на дно корабля. Через чотири дні ми зійшли на берег у Месіні. Пепо попередив судових чиновників, що має віддати їм кількох зухів, які заслуговують на увагу. Наш вихід на берег відбувся не без певної урочистості. Відбувався він саме в години корсо, коли весь вищий світ прогулюється по берегу. Ми йшли неспішним кроком, супроводжувані спереду і ззаду сбірами.
Серед глядачів опинився Прінчипіно. Як тільки він побачив мене, то одразу закричав:
— Ессо lu piciolu banditu delli Augustini![20]
У ту ж мить він накинувся на мене, схопив за волосся і подряпав обличчя. Руки в мене були зв’язані, я ледве міг захищатися. Пригадавши, однак, вигадку, до якої вдаються англійські матроси в Ліворно, я звільнив голову й щосили вдарив нею Прінчипіно в живіт. Негідник упав навзнак. Тут же, однак, підхопився, розлючений, витяг з кишені малого ножа й спробував мене поранити. Щоб уникнути удару, я підставив йому ногу; він з розмаху впав на землю, а на додаток ще й поранився власним ножем. У цю мить прибігла герцоґиня й наказала слугам, аби вони повторили зі мною те, що було в монастирі, проте сбіри не допустили цього й відвели нас до в’язниці.
Процес нашої команди тривав недовго, нас усіх присудили до хльости й довічної каторги. Щодо корабельного юнґи, якого врятували, й мене, то нас випустили на свободу, як неповнолітніх.
Як тільки я вийшов із в’язниці, то побіг у монастир авґустинців. Батька я вже в ньому не знайшов; послушник біля воріт сказав мені, що він помер, а брати мої стали юнґами на якомусь іспанському кораблі. Я попросив дозволу поговорити з отцем пріором; мене провели до нього. Я розповів йому про всі свої пригоди, не поминувши ні підставленої ноги, ні удару головою в живіт Прінчипіно. Його велебність вислухав мене з великою добротою, після чого промовив:
— Дитя моє, твій батько, помираючи, залишив монастирю значну суму грошей. Це був неправедно набутий маєток, на який ви не мали ніякого права. Зараз він в руках Бога й має бути використаний на утримання його слуг. І все ж ми насмілились узяти з нього кілька скудо для іспанського капітана, який вирішив влаштувати життя твоїх братів. Що стосується тебе, то ми не можемо дати тобі притулок у нашому монастирі з огляду на герцоґиню Рокка Фьйоріта, нашу шановну добродійку. Ти, дитя моє, підеш у село, яке ми маємо біля підніжжя Етни, і там приємно проведеш свої дитячі роки.
Після цих слів пріор покликав послушника й дав йому відповідні накази стосовно моєї дальшої долі.
Наступного дня я вирушив із послушником в дорогу. Ми приїхали в село; мені визначили житло, і відтоді єдиним моїм обов’язком було ходити з дорученнями до міста. У цих маленьких подорожах я, по можливості, намагався уникати зустрічей з Прінчипіно. І все ж одного разу він вгледів мене на вулиці, коли я купував каштани, і наказав своїм слугам немилосердно побити мене. Якийсь час згодом я знову прослизнув переодягнений у його кімнату й, без сумніву, міг би легко вбити його, я навіть дотепер шкодую, що цього не зробив, але тоді я ще не звик як слід до вчинків такого роду, тож обмежився тим, що як слід вишмагав його.
Нещасна моя доля, як самі бачите, влаштувала так, що в ранні роки моєї молодості не було й шести місяців, щоб я не мав зустрічі з отим клятим Прінчипіно, за яким, як правило, була сила. Коли мені виповнилося п’ятнадцять, я щодо віку й розуму був ще дитиною, але щодо сили й відваги вже був дорослим чоловіком, що вас аж ніяк не повинно дивувати, якщо врахувати, що повітря моря, а пізніше гір дуже посприяло розвитку будови мого тіла.
Отож мені було п’ятнадцять, коли я вперше побачив знаменитого своїм способом мислення і відвагою Теста-Лунге, найбільш порядного й найшляхетнішого розбійника, який коли-небудь жив на Сицилії. Завтра, якщо ви дозволите, я вас познайомлю з цією людиною, пам’ять про яку навічно викарбувана в моєму серці. А зараз я повинен вас покинути; догляд за печерою вимагає постійних старань з мого боку, і я не повинен їх занедбувати.
Зото пішов, і кожен з нас, відповідно до своїх уявлень, замислився над тим, що почув. Визнаю, що я не міг не поставитися з певною повагою до таких відважних людей, якими були ті, котрих Зото змальовував у своїй розповіді. Еміна вважала, що відвага тільки тоді може заслуговувати нашої пошани, коли вона вжита задля утвердження чеснот. Зібельда додала, що можна було покохати малого шістнадцятирічного розбійника.
Після вечері кожен пішов до себе, однак незабаром обидві сестри несподівано знову прийшли до мене. Вони сіли, і Еміна сказала:
— Любий Альфонсе, чи не міг би ти піти заради нас на одну жертву? Тут ідеться більше про тебе, ніж про нас.
— Усі ці передмови непотрібні, прекрасна кузино, — відповів я, — просто скажи мені, чого ти хочеш.
— Дорогий Альфонсе, — перервала Еміна, — отой клейнод, який ти носиш на шиї і називаєш часточкою істинного хреста — він нас бентежить і збуджує мимовільний дрож.
— О! Що стосується цього клейнода, — швидко відповів я, — то не просіть його у мене. Я присягнув своїй матері, що ніколи не зніму його, і, гадаю, що не тобі сумніватися, як я вмію дотримати своїх обіцянок.
Чуючи це, мої кузини трохи надулися й замовкли; невдовзі, однак, подобрішали, й ніч пройшла для нас, як і попередня. Я хочу сказали, що пояси моїх кузин не були порушені.
День сьомий
Наступного ранку я прокинувся раніше, ніж попереднього дня, і пішов провідати своїх родичок. Еміна читала Коран, Зібельда ж приміряла перли й шалі. Я перервав ці важливі заняття солодкими пестощами, які однаково виявляли і любов, і дружбу. Потім ми пообідали, а після обіду Зото такими словами почав розповідати про дальші пригоди:
