Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Банда без ватажка не могла довго протриматись; кілька чоловік подалися до Тоскани, де їх повісили, решта поєдналися з Теста-Лунга, який тоді в Сицилії починав набирати певного розголосу. Мій батько переплив протоку й подався до Месіни, де попросив притулку в авґустинському монастирі Дель-Монте. Накопичені гроші він передав під опіку монахів, привселюдно покаявся і поселився поблизу паперті. Там вів спокійне життя, йому дозволяли гуляти в монастирських садах і дворах. Монахи годували його супом, по решту страв він посилав до сусідньої корчми; а ще монастирський послушник перев’язував йому рани.

Я здогадуюся, що батько повинен був часто посилати нам гроші, бо вдома в нас був повний достаток. Мати брала участь у всіх карнавальних розвагах, а у великий піст влаштувала нам presepio, тобто шопку з ляльками, цукровими палацами, іграшками й тому подібними дрібничками, в яких жителі неаполітанського королівства намагаються перевершити одні одних. Тітка Лунардо також мала шопку, але значно гіршу від нашої.

Наскільки я пам’ятаю, моя мати була дуже доброю, і ми часто бачили, як вона плакала, думаючи про небезпеки, на які наражений її чоловік; проте невдовзі якийсь наряд чи коштовність, одягнені на злість сестрі чи сусідкам, висушували її сльози. Радість від чудової шопки була останнім задоволенням, яке вона пережила. Не знаю, в який спосіб захворіла вона на запалення легенів і через кілька днів померла.

Після її смерті ми б не знали, що нам тепер робити, якби тюремний наглядач не прийняв нас до себе. Ми пробули в нього кілька днів, потім нас віддали під опіку одному погоничу мулів. Той перевіз нас через Калабрію і на чотирнадцятий день привіз до Месіни. Мій батько вже знав про смерть дружини, нас він прийняв розчулено, сказав нам розстелити наші циновки поряд із його власними й представив монахам, які додали нас до дітей, що прислужували під час меси.

Ми теж почали прислужувати, обрізали ґноти у свічок, запалювали лампи, а весь інший час бешкетували на вулиці, зовсім як у Беневенто. Ми їли суп у монахів, діставали від батька по одному таро на каштани й бублики, з якими йшли гратися в порт і верталися вже пізно вночі. І беручи в цілому, не було на світі щасливіших від нас вуличних шибеників, аж поки випадок, про який я ще й зараз не можу говорити без люті, не визначив усю мою подальшу долю.

Одної неділі, якраз коли мала починатися вечерня, я прибіг під собор з повними кишенями каштанів, які купив для себе й своїх братів, і ділився з ними цими улюбленими ласощами. У цей час до собору під'їхав прегарний екіпаж, запряжений шістьма кіньми, та ще й з двома вільними кіньми тієї ж масті попереду — така собі зайва розкіш, яку я бачив тільки в Сицилії. Відчинилися дверцята, спершу вийшов кавалер-шляхтич, який подав руку гарній дамі, за ними священик і нарешті маленький хлопчик мого віку з гарнесеньким обличчям, одягнений в угорський костюмчик; діти тоді часто їх носили.

Венгерка з синього оксамиту, розшита золотом і обшита соболями, спускалася нижче колін, прикриваючи верхівки його жовтих сап’янових чобітків. На голові в нього був ковпачок, також із синього оксамиту, обшитий соболями й прикрашений султаном з перлів, який опадав йому на плече. На поясі з золотих шнурочків і шишечок висіла маленька шабелька, усипана коштовними каменями. В руці ж він тримав молитовник, оправлений в золото.

Вигляд такого гарного одягу на хлопчикові мого віку привів мене в такий захват, що сам не знаючи, що роблю, я підійшов до нього й простягнув йому два каштани, які тримав у руці; але малий негідник, замість того, щоб подякувати мені за люб’язність, з усієї сили вдарив мене молитовником по носі. Цей удар мало не вибив мені лівого ока, а застібка, яка зачепилася за ніс, роздерла мені ніздрю, і мене тут же залила кров. Мені здається, я чув, як малий панич почав жахливо кричати, але не пам’ятаю того як слід, бо впав непритомний. Прийшовши до тями, я побачив, що лежу біля криниці в саду, оточений батьком і братами, які обмивали мені обличчя й намагалися зупинити кровотечу.

Коли я ще лежав так, закривавлений, ми побачили малого панича з отим дворянином, який першим вийшов з карети, як вони підходять до нас із священиком і двома слугами, один з яких ніс жмут лозин. Дворянин у декількох словах повідомив, що герцоґиня Рокка Фьйоріта вимагає, аби мене до крові відшмагали за те, що я насмілився перелякати її і її маленького Прінчипіно. Слуги одразу взялися до виконання вироку. Батько мій, боячись, щоб монастир не відмовив йому в притулку, спершу не смів навіть озватися, але бачачи, як безжально роздирають моє тіло, не зміг більше витримати й, звертаючись до того дворянина, промовив з виразом глибокого обурення:

— Накажи припинити ці тортури або запам’ятай, що не одного я вбив, вартого десяти таких, як ти.

Дворянин, мабуть, зрозумів, що ці слова не позбавлені глибшого значення, і наказав припинити шмагання, але поки я ще лежав на землі, Прінчипіно наблизився й ногою вдарив мене в обличчя, говорячи:

— Managia la tua facia de banditu![11]

Ця остання образа переповнила міру моєї люті. Можу сказати, що від того моменту я перестав бути дитиною, чи радше відтоді ніколи не відчув більше жодної радості того віку, і довго потім не міг спокійно дивитися на людину в багатих одежах.

Без сумніву, помста, мабуть, є первородним гріхом нашого краю, і хоча мені було тоді всього лиш вісім років, я день і ніч думав тільки про покарання Прінчипіно. Не раз я прокидався вночі, марячи, що тримаю його за волосся й обсипаю ударами, наяву ж обдумував, у який спосіб можна би помститися здалеку (бо я усвідомлював, що мені не дозволять наблизитися до нього) й, заспокоївши свою пристрасть, одразу ж утекти. Нарешті я вирішив поцілити його в обличчя каменем, бо був достатньо меткий; тим часом же, щоб краще набити руку, я цілими днями вправлявся, кидаючи камені в ціль.

Одного дня батько запитав у мене, чому це я з такою пристрастю віддаюся новій розвазі. Я відповів, що маю намір розбити пику Прінчипіно, а потім втекти й стати розбійником. Батько зробив вигляд, що не вірить мені, однак по його усмішці я здогадався, що він схвалює мій намір.

Нарешті прийшла неділя, яку я визначив днем своєї помсти. Коли під’їхав екіпаж, і я побачив, як вони всі виходять, то спершу зніяковів,