Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Алма не сумнівалася в одному: порівняння з такою бездоганною особою, як Пруденс, явно не йде їй на користь.
Генрі навіть кликав Пруденс «Наша маленька принцеса», супроти чого давнє прізвисько Алми — «Сливка» — здавалось убогим і простим. Біля Пруденс сама Алма почувалася вбогою простачкою.
Втім, бували й приємні моменти. Де-де, а в класі першість завжди належала Алмі. Пруденс ніяк не вдавалося наздогнати сестру в навчанні. Річ була не в тім, що дівчина лінувалася — зусиль вона справді не шкодувала. Бідолаха гнула спину над підручниками, як баскський каменяр. Для Пруденс кожна книжка була наче гранітна плита, яку вона, важко сапаючи, піднімала вгору під палючим сонцем. За нею було боляче спостерігати, але Пруденс не відступала й жодного разу не розплакалася. І таки робила успіхи — і то разючі, якщо зважити, в якій сім’ї дівчина виросла. Математика завжди даватиметься їй важко, але вона таки вбила собі в голову основи латини й з часом заговорила доволі пристойною французькою з милим акцентом. А манеру письма Пруденс відточувала доти, доки не почала писати, як справжня герцогиня.
Втім, усі зусилля на світі не могли заповнити прогалин у її освіті, тоді як Алма була обдарована розумовими здібностями, з якими Пруденс нізащо було не зрівнятися. Алма мала чудову пам’ять на слова й вроджений талант до арифметики. Вона обожнювала вправи, задачі, формули й теореми. Прочитати що-небудь один раз означало запам’ятати назавжди. Вона могла розібрати аргумент так, як добрий вояк розбирає гвинтівку, — у темряві, напівсонна, вона бездоганно розкладала все по пунктах. Обчислення викликали в неї ейфорію. З граматикою Алма була запанібрата — мабуть, тому, що змалку вчилася говорити кількома мовами відразу.
Крім того, вона обожнювала свій мікроскоп — магічне продовження правого ока, що давало їй змогу зазирнути в душу самого Творця.
Зваживши на це, можна було б припустити, що вчитель, якого Беатрікс найняла для дівчат, більше уваги присвячував Алмі, а не Пруденс. Але насправді все було не так. Він, навпаки, не робив між дівчатками жодної різниці, ставлячись до них як до двох абсолютно рівних вихованок. Учитель — непоказний молодий чоловік, британець за походженням — мав обличчя з блідою, як віск, шкірою, поцяткованою слідами віспи, й завжди стурбованим виразом, і раз у раз зітхав. Звали вчителя — недавнього випускника Единбурзького університету — Артур Діксон. Беатрікс вибрала його, прискіпливо допитавши десятки кандидатів, кожен з яких дістав відмову за те, що — серед усього іншого — був надто тупий, надто балакучий, занадто релігійний, недостатньо релігійний, надто радикальний, надто вродливий, затовстий чи надто часто заїкався.
У перший рік його служби Беатрікс часто сиділа в класі, схилившись у кутку над шиттям, і пильнувала, чи не зробить Артур якої помилки і чи поводиться з дівчатами пристойно. Врешті-решт вона заспокоїлася: молодий Діксон виявився блискучим знавцем наук і страшенним занудою, нездатним до якихось пустощів і геть-чисто позбавленим почуття гумору. Отож можна було з чистим серцем довірити йому чотири рази на тиждень займатися з юними представницями родини Віттекер, чергуючи природничі науки, латину, французьку, греку, хімію, астрономію, мінералогію, ботаніку й історію. Крім того, Алма діставала додаткові завдання з оптики, алгебри й сферичної геометрії, від яких Беатрікс — рідкісним жестом милосердя — звільнила Пруденс.
У п'ятницю від цього розкладу занять відступали — до маєтку приїжджали вчителі малювання, танців і музики, які доповнювали їхню науку. Вранці дівчата працювали разом з Беатрікс у її грецькому саду. То був тріумф практичної математики, де всі доріжки й фігурно підстрижені дерева відповідали строгим принципам евклідової симетрії (лише кулі, конуси й акуратно вистрижені трикутники, підрівняні, непорушні й геометрично правильні).
До того ж кілька годин на тиждень дівчата мусили вправлятись у рукоділлі. Вечорами Алму й Пруденс кликали за стіл, де за проханою вечерею вони мали підтримувати інтелектуальну бесіду з гостями з цілого світу. Якщо ж у Білому Акрі ніхто не гостював, Алма з Пруденс допізна сиділи в вітальні, допомагаючи батькові з матір’ю з офіційним листуванням. У неділю ходилося до церкви. Перед сном промовлялося багато молитов.
Решту часу вони могли займатися чим завгодно.
Втім, такий графік не був надто виснажливим — принаймні для Алми. Жвава й допитлива, вона зрідка втомлювалася. Алма насолоджувалася розумовими вправами, працею в саду й бесідами за вечерею. Пізно ввечері завжди охоче допомагала батькові дати лад із листами (інколи то була єдина нагода побути з ним наодинці). Вона навіть знаходила час для себе й присвячувала ці години винахідливим ботанічним експериментам. Алма вертіла в руках живці верби, розмірковуючи, чому ті деколи випускають корінці з бруньок, а деколи — з листочків. Кожну рослину, що потрапляла їй до рук, розтинала й запам’ятовувала, зберігала й класифікувала. Створила прекрасний hortussiccus — невеличкий гербарій.
З кожним днем Алма все більше закохувалася в ботаніку. Її приваблювала не так краса рослин, як їхня таємнича впорядкованість. Дівчину дедалі сильніше захоплювали системи, послідовності, класифікації й покажчики, а ботаніка дарувала вдосталь можливостей всім цим насолодитися. Алмі дуже подобалося, що, зайнявши своє місце в класифікації, рослина нікуди з нього не зрушувала. Рослинна симетрія підкорялася строгим математичним правилам, які сповнювали Алму спокоєм і глибокою повагою. До прикладу, кожному біологічному виду було властиве стале співвідношення між зубцями чашечки й кількістю пелюсток — і воно ніколи не змінювалося. То було своєрідне мірило. Незмінний, обнадійливий, непорушний закон.
Алма понад усе мріяла мати більше часу на вивчення рослин. У неї були чудернацькі фантазії. Їй уявлялось, як вона служить у природничому війську й живе у бараках, де на світанку прокидається від звуку мисливського ріжка й, вбрана в однострій, марширує разом з іншими юними природознавцями до праці в лісі, біля річки, в лабораторії. Іншим разом Алма фантазувала, начебто мешкає у такому собі ботанічному монастирі, у товаристві ботаніків, які так само захоплюються систематикою, як і вона, й, не втручаючись у дослідження одне одного, діляться між собою найцікавішими відкриттями, їй підійшла б навіть ботанічна в’язниця! (Алма не здогадувалася, що в світі справді існують такі притулки, де вчені скніють у чотирьох стінах, і що називаються вони «університетами». Але 1810 року маленькі дівчатка не мріяли про університети. Навіть якщо ними опікувалася Беатрікс Віттекер).
Алмі подобалося наполегливо працювати. А от п’ятниць вона терпіти не могла. Обтяжливі заняття малюванням, танцями, музикою дратували її, забирали час, який можна було присвятити тому, що її справді цікавило. Алма не вміла зграбно рухатися. Не могла
