Природа всіх речей - Елізабет Гілберт

Ні, того року Генрі дістав заробіток на спекуляціях нерухомістю, а задоволення — від рідкісних книг. Фермери цілими юрбами втікали з Пенсильванії, рухаючись на Захід з надією знайти там яскравіше сонце, родючіший ґрунт і гостинніше оточення. Генрі скупив чимало нерухомого майна, покинутого цими розореними людьми, і таким робом заволодів прекрасними млинами, лісами й лугами. Того року збанкрутіло багато філадельфійських знатних родин, які стали жертвами економічного занепаду, що його спричинила негода. То була чудова звістка для Генрі. Як тільки ще одна заможна родина розорялася, Генрі міг за безцінь купити їхню землю, меблі, коней, вишукані французькі сідла й перські килими, і — з найбільшою приємністю — їхні бібліотеки.

З часом звичка купувати розкішні видання переросла в Генрі у своєрідну манію. І манію, до того ж дивну, бо він і англійською добре читати не вмів, не кажучи вже, наприклад, про Катулла. Проте Генрі й не хотів читати цих книжок — йому просто кортіло здобути їх як своєрідні винагороди для своєї щораз більшої книгозбірні в Білому Акрі. Понад усе його цікавили медичні, філософські й вишукано ілюстровані ботанічні видання. Генрі знав, що ці фоліанти зачаровують його гостей не менше за тропічні скарби в його теплицях. Він навіть запровадив традицію вибирати (чи то пак, просити Беатрікс вибрати) перед вечерею одну цінну книжку, щоб показати товариству за столом. Цей ритуал приносив йому особливе задоволення, коли в нього гостювали відомі науковці, яким від бажання аж подих перехоплювало й запаморочувалося у голові; мало хто з учених мужів сподівався, що йому колись випаде нагода потримати в руках раннє видання Еразма Роттердамського, де на одному боці сторінки текст був надрукований грецькою, а зі звороту — латинською.

Генрі скуповував книжки жадібно — не по кілька томів, а цілими скринями. Серед них, ясна річ, треба було добирати справді достойні уваги видання, а Генрі до такої роботи очевидно не годився. Ця фізично й розумово виснажлива робота на довгі роки лягла на плечі Беатрікс, яка невтомно перебирала сотні книжок, добираючи найцінніше, а непотріб віддавала до публічної бібліотеки Філадельфії. Втім, пізньої осені 1816 року Беатрікс зрозуміла, що не дає собі ради з цим завданням. Книжки прибували до маєтку нескінченним потоком — вона просто не встигала їх перебирати. У возівні, де тільки було місце, лежали гори зачинених скринь, а в кожній з них — десятки томів. Щотижня одна шляхетна родина за іншою опинялася у фінансовій руїні, і на Білий Акр звалювалися як сніг на голову цілі приватні книгозбірні — з величезною горою книжок годі було дати раду.

Тому Беатрікс попросила Алму допомогти їй посортувати книжки. Їй це завдання пасувало найкраще. З Пруденс пуття не було б: у грецькій вона нічого не тямила, латини майже не знала, і ніколи б не зрозуміла, як розділяти книжки з ботаніки на видання до і після 1753 року (себто, до і після запровадження класифікації Ліннея). Натомість Алма, якій на ту пору вже виповнилося шістнадцять, взялася упорядковувати книгозбірню Білого Акру з завзяттям і знанням справи. Чудово орієнтуючись в історії, вона знала, з чим має діло, й виявилася палким, ретельним класифікатором. Ще й мала достатньо сили тягати важкі ящики й коробки. Року 1816-го погода була така мерзенна, що прогулянки обіцяли мало приємного, а працювати в саду було марно. Алма з радістю сприймала свою роботу в бібліотеці як своєрідне домашнє садівництво, отримуючи задоволення від фізичної праці й дивовижних відкриттів.

Вона навіть виявила в собі талант до реставрації книжок. Досвід готування гербаріїв дав Алмі навики роботи з матеріалами в палітурній майстерні — темній кімнатці, до якої можна було потрапити з бібліотеки через таємні двері. Там Беатрікс зберігала папір, тканини, шкіру, віск і клеї, потрібні для реставрації крихких стародруків. За кілька місяців Алма опанувала цю справу мало не досконало, і Беатрікс доручила їй цілу бібліотеку Білого Акру — і відсортовані видання, і ті, які ще тільки треба було класифікувати. Сама вона надто розповніла й не мала сили дертися на бібліотечні драбини, та й робота їй набридла.

Втім, у деяких читачів могли виникнути сумніви, чи варто було залишати порядну шістнадцятирічну дівчину напризволяще серед моря книжок, у яких невідомо що писало, чи варто було довіряти їй самій прокладати собі шлях серед океану вільнодумства. Можливо, Беатрікс думала, що вже завершила виховання Алми, зліпивши з неї молоду жінку, начебто прагматичну й порядну, свідому того, як не піддатися впливу порочних ідей. А може, Беатрікс не задумувалась над тим, на які книжки може натрапити Алма, відчинивши скрині. Або вірила в те, що простота й незграбність захищають дівчину від небезпек — борони Боже! — чуттєвості. А може, Беатрікс (яка вже от-от мала розміняти шостий десяток і потерпала від запаморочення й неуважності) просто втратила пильність.

Так чи інакше, Алма Віттекер опинилася на самоті — і саме тоді їй потрапила до рук одна книжка.

Вона так і не дізнається, кому вона раніше належала. Алма знайшла книжку в скрині, на якій не було ніяких позначок, — вона лежала серед звичайнісіньких, здебільшого медичних видань — кілька традиційних праць Галена, декілька останніх перекладів Гіппократа, нічого нового, нічого цікавого. Але між тими виданнями лежала груба, важка, оправлена в телячу шкіру книга під назвою «Cum Grano Salis», написана анонімним автором. Кумедна назва: «З дрібкою солі». Спочатку Алма подумала, що то трактат з куховарства на кшталт венеціанського передруку п’ятнадцятого століття праці «De Re Coquinaria», датованої четвертим століттям, яка вже була в бібліотеці Білого Акру. Але прогортавши кілька сторінок, Алма побачила, що книжка написана англійською, і ані ілюстрацій, ані переліків продуктів для кухарів там нема. Дівчина розгорнула книжку на першій сторінці, й від того, що вона там прочитала, в неї запаморочилося в голові.

«Мене дивує, — писав у вступі неназваний автор, — що ми від народження обдаровані дивовижними тілесними прутиками й отворами, які — навіть найменша дитина це знає! — є об’єктами істинної насолоди, але в ім’я цивілізації ми мусимо вдавати, начебто це — мерзота, якої боронь Боже торкатися, яку не можна показувати і якою заборонено насолоджуватися! Але чому б нам не дослідити ці дари плоті — свої й чужі? Тільки наш розум застерігає нас від такого захопливого заняття, лише вигадане нами поняття „цивілізації“ забороняє таку невинну розвагу. Мій розум, який теж був колись затиснутий лабетами суворих правил пристойності, багато років тому звільнився для найвишуканіших тілесних насолод. Я переконався, що прояви плотської чуттєвості