Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Поки Беатрікс говорила, Алма розглядала Пруденс. Невже на світі є щось гарніше й бентежніше за її обличчя? Якщо краса заважає точності, як не раз казала її мати, то за кого тоді вважати Пруденс? Мабуть, за найменш точний об’єкт у світі й за найбільшу заваду! Алму враз охопило погане передчуття. Раптом вона зрозуміла дещо жахливе, над чим ніколи не мала причин задумуватися: вона — Алма — негарна. Поки їй не було з ким себе порівняти, їй таке і на думку не спадало. Пруденс була зграбна, Алма — неповоротка. Пруденс мала волосся, мов виплетене з золотаво-білого шовку, волосся Алми було на колір і дотик, мов іржа, і росло, як на зло, в усіх можливих напрямках, тільки не вниз. У Пруденс замість носа — пуп’янок, в Алми не ніс, а картоплина. З голови до п’ят усе в ній було не так.
Після сніданку Беатрікс сказала:
— А тепер, дівчатка, обніміться, як годиться сестрам.
Алма слухняно обняла Пруденс, але в її обіймах не відчувалося тепла. Коли вони стояли поруч, різниця ще більше впадала в очі. Алмі здалося, що більш за все вони з Пруденс схожі на кругленьке яєчко вільшанки й велику незугарну шишку, що якимось дивом опинилися в одному гнізді.
Ця думка викликала в неї бажання розревітися або дати Пруденс ляпаса. Вона відчувала, як на її лице найшла чорна хмара. Матір, напевно, теж це помітила, бо сказала:
— Пруденс, з твого дозволу мені треба поговорити з твоєю сестрою.
Беатрікс схопила Алму за руку, так сильно стиснувши, що аж запекло, і вивела її в коридор. Алмі навернулися сльози на очі, але вона змусила себе стримати плач, а тоді змусила ще раз, і ще.
Окинувши поглядом свою єдину кровинку, Беатрікс холодним, мов граніт, голосом прокарбувала:
— Щоб я більше ніколи не бачила на обличчі своєї доньки такого виразу, як бачила щойно! Ти мене зрозуміла?
Алмі вдалося пробурмотати тремтячим голосом одне слово («Але…») перед тим, як її змусили замовкнути.
— Бог споконвіку засуджує прояви ревнощів і злоби, — вела далі Беатрікс, — і твоя родина також завжди їх засуджуватиме. Якщо в твоїй душі причаїлися неприємні й жорстокі почуття, задуши їх відразу. Опануй себе, Алмо Віттекер. Ти все зрозуміла, що я сказала?
Цього разу Алма сказала одне слово («Але…») вже подумки, однак подумала, напевно, надто голосно, бо мати якимсь дивом його почула. Тепер Беатрікс остаточно розізлилася.
— Співчуваю тобі, Алмо Віттекер, що ти така безсердечна до інших, — відчеканила тепер уже по-справжньому розгнівана Беатрікс.
А останні три слова виплюнула, мов гострі уламки льоду:
— Працюй над собою!
Втім, Пруденс теж мусила над собою попрацювати, і то добряче!
По-перше, вона сильно відстала від Алми в навчанні. Та, чесно кажучи, хто б із дітей не пас порівняно з нею задніх? У дев’ять років Алма спокійнісінько читала «Записки» Цезаря в оригіналі і праці Корнелія Непота. Могла обґрунтувати, чому Теофраст перевершує Плінія. (Перший був істинним дослідником природи, тоді як другий усього лиш його наслідував.) Грецькою — мовою, яку Алма обожнювала й вважала химерною формою математики — вона володіла з кожним днем усе краще.
Натомість Пруденс уміла тільки читати й лічити. Вона мала приємний, мелодійний голос, а от над мовленням — кричущим свідченням її нещасливого минулого — треба було ще працювати й працювати. Відколи Пруденс оселилася в Білому Акрі, Беатрікс постійно чіплялася до її слів, немовби витягаючи гострим кінчиком в’язальної спиці фрази, що звучали по-простацьки чи грубо. Алму теж заохочували робити сестрі зауваження. Беатрікс наказала Пруденс більше ніколи не казати «спереді» й «взаді», а висловлюватися культурніше — «спереду» й «ззаду». «Фіґлі» звучали нетактовно в будь-якому реченні, як і «мужики». Коли хтось надсилав до Білого Акру листа, той ішов поштою, а не по пошті. Людина була не «хора», а хвора. До церкви йшли не «скоро», а невдовзі. Ходили не «туда», а туди. Не «спішили», а поспішали. У цій сім’ї не говорили, а розмовляли.
Слабше дитя вже б давно перестало розкривати рота. Зухваліше поцікавилось би, чому Генрі Віттекеру дозволяли лаятися, як портовому вантажнику, чому він міг сидіти за столом і обзивати іншого чоловіка «тупорилим ослом», дивлячись йому просто в вічі, і не почути при цьому ні слова зауваження від Беатрікс — тоді як решта членів родини мусили розмовляти, як адвокати. Втім, Пруденс не була ані слабкою, ані зухвалою. Вона виявилася створінням незворушним і пильним і щоденно працювала над собою так, наче гострила лезо своєї душі, дбаючи про те, щоб більше не скоїти однієї й тієї ж помилки двічі. П’ять місяців у Білому Акрі вистачило для того, щоб Пруденс навчилася бездоганно розмовляти. Навіть Алма не знаходила помилок, хоч ніколи не переставала за ними пильнувати. Інші складові образу Пруденс — її постава, манери, вбрання — також невдовзі стали досконалі.
Пруденс вислуховувала всі докори без нарікань. Вона, навпаки, прагнула почути зауваження — а надто від Беатрікс! Коли Пруденс виконувала якесь завдання абияк, або думала про щось нешляхетне, або ляпала щось, не подумавши, вона особисто зізнавалася в цьому Беатрікс, визнавала свою провину й добровільно вислуховувала нотації. Так Беатрікс стала для Пруденс не просто матір’ю, а матір’ю-духівницею. Алма, яка з самого малку приховувала власні огріхи й брехала про свої проступки, ніяк не могла збагнути, навіщо сестра так поводиться.
І почала ставитися до неї ще підозріливіше. У характері Пруденс було щось тверде, як діамант, а за ним, здогадувалася Алма, зачаїлося щось порочне, може, навіть саме зло. Дівчина здалася їй підступною і хитрою. Пруденс мала звичку бочком вислизати з кімнати, ніколи не оберталася ні до кого спиною, завжди нечутно причиняла за собою двері. До того ж Пруденс завжди була надміру до всіх уважна, ніколи не забувала важливих дат, неодмінно вітала служниць з уродинами й релігійними святами, й ще всяке-різне в тому ж дусі. Алмі здавалося, що та аж зі
