Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Так тривало доти, доки всі планети не вишикувалися на моріжку на відповідній відстані від Сонця й одне від одного. Тоді Понтесіллі показав їм, як рухатися по орбіті довкола Генрі, відчайдушно намагаючись втримати кожного сп’янілого джентльмена на його небесному шляху. Невдовзі дами почали голосно вимагати, щоб і їх залучили до розваги — відтак, Понтесіллі розмістив їх довкола чоловіків, щоб ті виконували роль супутників, обертаючись по своїй вузькій орбіті. (Матері Алми дісталася роль супутника Землі, яку вона зіграла з холодним місячним блиском.) На краю моріжка маестро створив сузір’я з найчарівніших красунь.
Знову заграв оркестр, і ансамбль небесних світил закружляв у найдивовижнішому й найгарнішому вальсі, який добрі люди з Філадельфії бачили в своєму житті. У центрі стояв і сяяв Генрі, король-Сонце із вогненною чуприною, довкола нього оберталися чоловіки, стрункі й огрядні, а довкола них крутилися жінки. У найдальших закутках Усесвіту виблискували сузір’я молоденьких дівчат — далекі, як незнані галактики. Понтесіллі виліз на високий садовий мур і, небезпечно похитуючись, диригував і командував цією феєрією, вигукуючи в літню ніч:
— Не сповільнюйтесь, чоловіки! Дами, не покидайте своїх траєкторій!
Алмі теж кортіло там бути. Вона ще ніколи не бачила такого захопливого видовища. Ще ніколи не було такого, щоб вона так пізно не спала, — хіба після нічних жахіть — і от, у розпалі веселощів про неї взагалі забули. Того вечора — як, зрештою і завжди — там не було жодної дитини, крім неї. Алма кинулася до паркана й гукнула до маестро Понтесіллі, який дивом досі звідти не впав:
— Сер, візьміть і мене!
Італієць витріщився на неї зі свого сідала, перед очима в нього все пливло: звідки тут взялася дитина? Він би вже відмахнувся від неї, якби Генрі раптом не зарепетував із центра Сонячної системи:
— Знайди для дівчинки місце!
Понтесіллі стенув плечима.
— Будеш кометою! — крикнув він Алмі, далі вдаючи, начебто однією рукою диригує Всесвітом.
— А що робить комета, сер?
— Літай в усіх напрямках! — скомандував італієць.
Так вона й зробила. Алма промчала між планетами, прошмигнула, кружляючи, кожною орбітою, гасала й вертілася так, що бант ледь не злетів із голови. Як тільки вона наближалася до батька, той кричав:
— Тримайся подалі від мене, Сливко, а то згориш дотла! — і відштовхував її подалі від свого вогненного, розпеченого тіла, скеровуючи її в іншому напрямку.
Раптом їй встромили до рук іскристий факел. Алма не бачила, хто саме це зробив. Досі їй забороняли мати справу з вогнем. Факел метав на всі боки іскри й кавалки розжареної смоли, а вона мчала космосом — єдине небесне тіло, яке рухалося не по строгій еліптичній орбіті. Її ніхто не зупинив.
Вона була кометою.
І справді вірила в те, що летить.
Розділ шостий
Дитинство Алми — точніше, найщасливіші й найневинніші дитячі роки — різко скінчилося в листопаді 1809 року, вдосвіта, в звичайнісінький вівторок, який, втім, виявився не зовсім звичайним.
Алма пробудилася з міцного сну, коли почула гучні голоси й звуки коліс, які проїхали по гравію. У кімнатах, де в таку годину завжди панувала тиша (як-от у коридорі за дверима спальні й у горішніх покоях слуг), було чутно кроки, які розбігалися в усіх напрямках. Вона встала в холодній спальні, запалила свічку, намацала шкіряні черевики й схопила шаль. Напевно, Білий Акр спіткало якесь лихо і, можливо, потрібна її допомога. Через багато років Алма зрозуміла, якою безглуздою була така думка (невже вона справді вірила, що може чимось допомогти?), але на той час вона — юна десятилітня панночка — все ще вважала себе важливою персоною.
Діставшись широких сходів, які вели вниз, Алма побачила в просторому вестибулі гурт чоловіків із ліхтарями. Посеред них стояв її батько, у пальті, накинутому поверх нічного вбрання, з виразом роздратування на обличчі. Була там і Ганнеке де Ґроот, з волоссям, схованим під чепець. І матір також. Значить, сталося щось серйозне. Алма ніколи не бачила, щоб мама серед ночі була на ногах.
Але там був ще хтось, хто відразу прикував до себе її погляд. Між Беатрікс і Ганнеке стояла дівчинка, трохи менша за Алму, з довгою білявою косою. Обидві жінки поклали руки на її тендітні плечі. Алмі здалося, що вона вже колись бачила ту дівчинку. Може, вона донька котрогось із робітників? Хтозна. Дівчинка — байдуже, чия — була прегарна, хоч при світлі ліхтарів її обличчя виглядало збентеженим і наляканим.
Проте Алму стривожив не так її страх, як те, що Беатрікс і Ганнеке так міцно стискали плечі дівчинки, наче то була їхня дитина.
Коли один з чоловіків ступив крок до дівчинки, жінки стали ще ближче одна до одної, ще сильніше вхопилися за дитя. Чоловік відступив — і мудро зробив, подумала Алма, бо вже встигла розгледіти вираз материного лиця: запеклу лють. Той же вираз проступав і на обличчі Ганнеке. Розлютовані лиця двох найдорожчих жінок у її житті сповнили Алму незбагненним жахом. Відбувалося щось незрозуміле.
У ту мить Беатрікс і Ганнеке одночасно підвели голови й глянули вгору, на сходи, де мовчки, втупившись униз, стояла Алма, тримаючи в руках свічку й свої великі черевики. Вони обернулися так, наче Алма покликала їх, відірвавши від чогось важливого, і їм це зовсім не сподобалося.
— Йди спати! — гаркнули вони на неї: Беатрікс англійською, Ганнеке — голландською.
Алма була б запротестувала, але проти їх об’єднаної сили вона була безпорадна. Її налякали їхні строгі, розгнівані обличчя. Вона ще ніколи їх такими не бачила. Її присутність була явно зайва і небажана.
Алма ще раз стурбовано глянула на красиве дівча посеред повної незнайомців кімнати й побігла до своєї спальні. Вона цілу годину сиділа на краю ліжка, вслухаючись у звуки, аж їй заболіли вуха, сподіваючись, що хтось надійде і все їй пояснить і заспокоїть. Але голоси стихли, коні протупотіли геть, а до неї так ніхто й не прийшов. Врешті-решт Алма впала на ліжко й зморено заснула, загорнута в шаль, притискаючи до себе черевики. Прокинувшись уранці, вона побачила, що
