Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

що його вони з Доббіном замовили поблизу, на Лонг-ейкр. Найняли вони й пару чудових коней, якими Джоз при повному параді катався в Парку або їздив до своїх індійських друзів. Не раз на таку прогулянку з ним їздила Емілія, тоді в їхній кареті можна було побачити й Доббіна на сидінні навпроти неї. Іноді каретою користувався старий Седлі з дочкою, і міс Клеп, що часто супроводила свою приятельку, відчувала велике задоволення, коли один юний джентльмен з хірургічної лікарні — обличчя його завжди можна було помітити за віконними завісами, як вона проїздила мимо, — бачив її в кареті у-чудовій жовтій шалі. Невдовзі після першої Джазової появи в Бромтгтоні в тому скромному будиночку, де Седлі прожили останні десять років, відбулася сумна подія. Одного дня приїхав; Джозів екіпаж (тимчасовий, а не той, який ще тільки робили) і забрав старого Седлі та його дочку, щоб більше вже туди не привозити. Сльози, які пролили з цього приводу засмучені господиня з дочкою, були такі самі щирі, як усі інші, пролиті на протязі нашої повісті. За довгі роки знайомства і близьких стосунків з Емілією обидві господині ніколи не чули від неї гострого слова. Вона була втіленням ласкавості й доброти, завжди вдячна, завжди лагідна, навіть тоді, коли місіс Клеп втрачала самовладання і наполегливо вимагала платні. Тепер, коли ця мила. істота розлучалася з ними назавжди, господиня гірко дорікала собі зате, що часом була нестримана й казала зайве, А як вона плакала, наліплюючи облатками на шибку оголошення про вільні кімнатки, що так довго були зайняті! Ніколи вже в них не буде таких пожильців! Це і сумне пророцтво збулося, і місіс Клеп металася за виродження людства, здираючи зі своїх locataires найжорстокіші контрибуції за чай і баранячі окости.

Більшість із них лаялися й нарікали, декотрі не платили, і ніхто надовго не затримувався. Господиня мала всі підстави оплакувати давніх друзів, що покинули її.

А щодо міс Мері, то я просто не беруся змальовувати, як її зажурив від’їзд Емілії. З самого дитинства дівчина щодня зустрічалася з нею і так прихилилася до своєї милої, лагідної квартирантки, що коли прибув великий повіз, який мав забрати Емілію в нове; розкішне житло, вона зомліла в обіймах, приятельки, яка й сама розхвилювалася, мабуть, не менше за цю добру дівчину. Емілія любила її, мов дочку. Протягом одинадцяти років вони? щиро приятелювали, їй теж було тяжко розлучатися з дівчиною. Звичайно, вони домовилися, що Мері часто приходитиме до великого нового будинку, куди перебиралася місіс Осборн і де, як запевняла Мері, вона ніколи не буде така щаслива, як була в їхній скромній хижі,— так мовою улюблених романів міс Клен називала свій; батьківський дім.

Будемо сподіватися; що вона помилилась. У тій скромній хижі Еммі зазнала мало щасливих днів. Сувора доля там тяжко гнітила її. Емілія ніколи не мала бажання повернутися в той дім і побачитися з господинею, що тиранила її, коли була в поганому гуморі або не отримувала вчасно від них грошей, а коли мала гарний настрій— ставилася до неї з простацьким панібратством; таким самим нестерпним, як і її тиранія. її улесливість і нещирі компліменти тепер, коли Еммі знов усміхнулася доля, теж були їй не дуже приємні. Місіс Клен охкала з захвату в кожній кімнаті нового дому, підносила до небес кожну річ, кожну оздобу, обмацувала сукні місіс Осборн і прикидала, скільки вони можуть коштувати. Вона присягалася всіма святими, що такій чарівній леді до лиця найдорожчі убори.

Але в цій вульгарній лицемірці, що тепер, підлещувалась до неї, Еммі завжди бачила-черству тиранку, яка не раз її засмучувала і яку їй доводилось уласкавлювати, коли вони спізнювалися з платнею, яка її лаяла за марнотратство, коли вона купувала щось смачне для хворих батьків, яка, бачивши її покірність, ще дужче принижувала її.

Ніхто ніколи не чув про ті прикрощі, що їх судилося зазнати в житті сердешній жінці. Вона таїлася з ними від батька, нерозважність якого часто приносила їй лихо. їй Доводилося витримувати докори за його помилки; і вона була справді така ласкава й покірна, ніби сама природа призначила їй бути жертвою.

Маю надію, що Емілії більше не доведеться страждати від людської брутальності.

Оскільки, як кажуть, на кожне горе є розрада, я повинен згадати, що бідолашна Мері, яка після від’їзду своєї приятельки залишилася в істериці, була віддана під опіку того самого молодого хлопця з хірургічної лікарні і завдяки йому швидко одужала. Залишаючи Бромптон, Еммі подарувала Мері всі меблі з своїх кімнат, узяла тільки портрети (ті, що висіли над ліжком) і своє фортепіано — маленьке давнє фортепіано, яке тепер від старості жалібно деренчало і яке Емілія любила з відомих їй причин. Вона була дитиною, коли вперше грала на ньому, — їй подарували його батьки. Потім його знов подарували їй, як пам’ятає читач, коли батьківський дім розпався вщент і цей інструмент був урятований з-під уламків.

Майор Доббін, що наглядав за спорядженням Джозового нового житла і дбав, щоб усе в ньому було гарне й зручне, страшенно зрадів, коли з Бромптона приїхав фургон з валізами та коробками переселенців і в ньому виявилось також старе фортепіано. Емілія хотіла поставити його в своїй вітальні, маленькій кімнатці на другому поверсі, з’єднаній з батьковою спальнею, — старий джентльмен звичайно сидів там увечері.

Коли з’явилися носильники з тим старим інструментом і Емілія звеліла їм поставити його в згаданій вище кімнаті, Доббінове серце залила тепла хвиля.

Я радий, що ви його зберегли, — розчулено мовив, він. — Я боявся, що воно вам байдуже. Я ціную його понад усе на світі,— відповіла Емілія.

Справді, Еміліє? — вигукнув майор. Річ у тім, що, оскільки він сам його купив, хоч ніколи про це не казав, йому й на думку не спадало, що Еммі» може вважати його подарунком когось іншого. Йому здавалося, що вона знає, хто його тоді прислав.

Справді, Еміліє? — спитав він, і з його уст уже ладне було злетіти найважливіше з усіх питання, коли Еммі сказала:-Хіба може бути інакше? Хіба не він мені його подарував? — Я не знав, — мовив бідолашний Доббін і посмутнів. Тоді Еммі не звернула уваги на цю обставину, не помітила вона також, як Доббін посмутнів. Але потім вона задумалася. І раптом з