Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Добравшись нарешті до будинку, де мешкала Емілія, він ухопився рукою за хвіртку і завмер. Він чув, як калатало в нього серце. «Хоч що там я застану, хай благословить її господь! — подумав він. — Та що дарма гадати, може, вона виїхала звідси», — сказав він сам до себе й зайшов у хвіртку.
Вікно у вітальні, де звичайно сиділа Емілія, було відчинене, але там нікого не було. Майорові здалося, що він упізнав фортепіано й картину над ним, ту саму, що й колись, і він знов захвилювався. На дверях і досі висіла мідна дощечка з прізвищем містера Клепа і молоточок, яким Доббін і повідомив про свій прихід.
На стук вийшла моторна дівчина років шістнадцяти з блискучими очима й рум’яними, щоками і вражено глянула на майора, що прихилився до невеличкого ганку.
Він був білий, мов привид, і насилу видушив із себе:-Тут мешкає місіс Осборн? — Якусь мить дівчина ще пильно дивилася на нього, тоді й сама зблідла і вигукнула:-Боже мій, та це ж майор Доббін! — Вона простягла йому обидві руки. — Хіба ви не пам’ятаєте мене? Я прозивала вас «майором Цукерком».
У відповідь на це майор схопив дівчину в обійми й поцілував, — я певен, що так він повівся вперше в житті. Дівчина заверещала, засміялася й щосили загукала:-Ma! Та! — Шановні батьки, що стежили за майором з віконця своєї охайної кухні, зійшли вниз і неабияк здивувалися, побачивши дочку в обіймах якогось високого чоловіка, вбраного в синій фрак і білі парусинові штани.
Я ваш давній приятель, — сказав майор, зніяковівши. — Хіба ви не пам’ятаєте мене, місіс Клеп, і те смачне-печиво, яким ви пригощали мене за чаєм? І ви теж не пригадуєте мене, містере Клепе? Я Джорджів хрещений батько і щойно повернувся з Індії.
Почалося сердечне ручкання: місіс Клеп страшенно зраділа, розчулилась і без кінця кликала бога в свідки під час цієї сцени.
Господар і господиня повели почесного гостя до кімнати Седлі (де Доббін пам’ятав кожну річ: від старого, кованого бронзою фортепіано роботи Стюарда — колись воно було таке гарне й блискуче — до ширм і мініатюрного гіпсового надмогильного пам’ятника, посередині якого цокав золотий годинник містера Седлі). І там, посадовивши гостя в порожнє крісло свого пожильця, батько, мати й дочка, перебиваючи свою розповідь безліччю вигуків і відступів, розповіли майорові Доббіну все те, що ми вже знаємо, але чого він ще не знав, а саме: про смерть місіс Седлі, про Джорджеве замирення з своїм дідом Осборном, про те, як удова сумувала, коли розлучалася з сином, та про всякі інші події в її житті. Два чи й три рази він мало не спитав, чи, бува, не виходить вона заміж, але так і не зважився. Якось не насмілився відкрити своє серце цим людям.
Нарешті йому сказали, що місіс Осборн пішла гуляти з батьком у Кенсінгтонський сад, куди вона завжди водить старого джентльмена після обіду, якщо гарна погода (він тепер став дуже кволий, буркотливий і завдає дочці немало прикрощів, хоч вона ставиться до нього, як свята, їй-богу).
Я тепер дуже поспішаю, — сказав майор, — маю сьогодні невідкладні справи. Але хотів би побачити місіс Осборн. Може, міс Мері піде зі мною і покаже мені дорогу? — Міс Мері і втішила, і здивувала така пропозиція. Дорогу вона знає. І, звичайно, проведе майора Доббіна. Вона сама часто гуляє з містером Седлі, коли місіс Осборн іде… іде на Рассел-сквер, і знає, на якій лавці він любить сидіти.
Дівчина метнулася до своєї кімнати, надягла найкращого свого капелюшка, материну жовту шаль і застебнула її великою фаянсовою брошкою, теж позичивши її в матері, щоб бути гідною супутницею майорові.
Після цього наш офіцер, у синьому фраці й замшевих рукавичках, подав дівчині руку, і вони весело рушили в парк. Доббін був задоволений, що не сам іде на побачення, якого він трохи боявся. Він без кінця розпитував свою супутницю про Емілію. Його добре серце боліло від думки, що місіс Осборн довелось розлучитися з сином. Як вона витримала розлуку? Чи вона часто його бачить? Чи тепер містер Седлі має все необхідне? Мері намагалася відповісти якнайдокладніше на всі ці запитання «майора Цукерка».
Дорогою їм трапилась одна пригода, сама собою дріб’язкова, але вона страшенно втішила майора Доббіна. Провулком їм назустріч ішов якийсь блідий молодик з ріденькими бакенами, в білій накрохмаленій краватці, затиснути між двома дамами, яких він вів попід руки. Одна з них була висока владна жінка середнього віку, рисами й кольором шкіри схожа на слугу англіканської церкви, поряд з яким вона йшла, а друга — низенька, чорнява особа в гарному новому капелюшку з білими стрічками, в елегантній хутряній накидці і з дорогим золотим, годинником на грудях. Джентльмен, і так обтяжений двома дамами, ніс іще парасольку, шаль і кошик, тому його руки були зайняті, і він, звичайно, не міг скинути капелюха у відповідь на реверанс, яким його привітала Мері Клеп.
Він лише кивнув їй головою, обидві дами теж поблажливо відповіли на її вітання, водночас суворо глянувши на незнайомця в синьому фраці і з бамбуковою паличкою, що супроводив міс Мері.
Хто то? — запитав майор, коли смішна трійця, якій він дав дорогу, поминула їх.
Мері глянула на нього досить лукаво.
Це наш священик, велебний містер Бінні (майор стрепенувся), і його сестра, міс Бінні. Боже, як вона мучила нас у недільній школі! А друга леді — та мала, зизоока, з гарним годинником, — місіс Бінні, дочка бакалійника Грейтіса, що тримав у Кенсінгтоні чайну під вивіскою «Справжній золотий чайник». Вони побралися того місяця і Щойно повернулися з Маргейта. В неї п’ять тисяч посагу, але вони з міс Бінні вже сваряться, хоч це вона їх одружила.
Майор, уже був стрепенувся, а тепер аж підскочив і так стукнув паличкою, що міс Клеп зойкнула й засміялася. З Хвилину майор стояв мовчки, роззявивши рота, й дивився вслід молодій парі, поки
