Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Потім невсипущий коридорний, плентаючи від дверей до дверей, почав збирати блюхери, веллінгтони, оксфорди та інше взуття, виставлене за порогом. Згодом піднявся Джозів служник-тубілець і заходився готувати важкенне туалетне приладдя свого пана та набивати йому кальян. Тоді повставали покоївки і, зустрічаючись у коридорі з чорношкірим служником, зойкали, думаючи, що то чорт. Він і Доббін перечіпались у коридорах за їхні відра, поки покоївки шарували готельні підлоги. Коли з’явився перший заспаний офіціант і зняв засуви з вхідних дверей, майор вирішив, що пора вирушати в дорогу, й звелів негайно викликати карету, щоб можна було швидше їхати.
Потім він подався до кімнати містера Седлі і, розсунувши запинало широкого двоспального ліжка, з якого чути було Джозове хропіння, сказав:-Вставайте, Седлі! Пора їхати, за півгодини карета буде біля дверей! — З-під перини почулося глухе бурчання — то Джоз питав, котра година. Майор почервонів і сказав йому правду (він ніколи не брехав, навіть якщо це йому було вигідно). Почувши, як ще рано, Джоз вибухнув добірною лайкою, яку ми не будемо тут переказувати і з якої Доббін мав зрозуміти, що він, Джоз, занапастить своє здоров’я, коли встане в таку пору, що майор може собі забиратися під три чорти, що він не хоче їхати з ним і що справжній джентльмен не турбував би людину й не будив би її без потреби. Збентеженому майорові довелось відступити, залишивши Джоза досипляти.
Тим часом прибула карета, і майор не захотів довше чекати.
Якби він був англійським аристократом, що подорожує задля своєї втіхи, або газетним кур’єром, що везе термітові депеші (з урядовими паперами звичайно так не поспішають), то й тоді не міг би їхати швидше. Форейтори були вражені щедрими чайовими, які він їм роздавав. Якою щасливою і зеленою здавалася земля, що нею карета мчала від одного шляхового стовпа до другого, через чистенькі містечка, де господарі садиб усміхались і кланялися йому; повз чепурні придорожні заїзди, де вивіски були почеплені на берестах, а коні й візники заспокоювали спрагу під візерунчастою тінню дерев; повз старовинні замки й парки; повз скромні селянські будиночки, що стислися навколо сірих церков. Ох, цей милий, привітний англійський краєвид! Що в світі може зрівнятися з ним? Мандрівника, що повертається додому, він зустрічає так ласкаво, немов тисне вам привітно руку, коли ви їдете повз нього. Проте майор Доббін промчав від Саутгемптона до Лондона, майже нічого не помітивши, крім шляхових стовпів. Йому, бачите, кортіло якнайшвидше зустрітися з батьками в Кемберуелі! — Він навіть шкодував того часу, який довелося згаяти, щоб доїхати з Пікаділлі до його колишнього пристановища в «Слотері», куди він подався за давньою звичкою.
Минули довгі роки відтоді, як він побував там востаннє, відтоді, як вони з Джорджем, ще молодими людьми, бенкетували й розважалися там. Тепер Доббін був старим парубком. Волосся в нього за цей час посивіло, багато його пристрастей і молодих почуттів вичахло. Та ось на порозі стоїть той самий офіціант, у такому самому засмальцьованому чорному костюмі, з таким самим подвійним підборіддям і відвислими щоками, з тією самою низкою брелоків на ланцюжку від годинника; він, як колись, забряжчав монетами й зустрів майора так, ніби не бачив його лише тиждень.
Віднесіть майорові речі в двадцять третій номер — це його Кімната, — мовив Джон, не виявляючи ніякісінького подиву. — На обід вам, мабуть, спекти курку? Ви не жонаті? А казали, що ви одружилися, — тут був один лікар-шотландець з вашого полку. Ні, це казав каштан Гембі з тридцять третього, що квартирував з *** полком в Індії. Принести гарячої води? Чого ви приїхали в поштовій кареті, хіба пасажирською погано їхати? — З цими словами вірний служник, який знав і пам’ятав кожного офіцера, що зупинявся там, і для якого десять років були як один день, повів Доббіна до його колишньої кімнати, де лежав той самий килим, ще дужче витертий, стояло скромне, але охайне ліжко з цупким запиналом та інші давні меблі, оббиті збляклим ситцем, — усе те, що Доббін пам’ятав з часів своєї молодості.
Він згадав, як напередодні шлюбу Джордж ходив з кутка в куток у цій кімнаті, кусав нігті і божився, що батько повинен схаменутися, а якщо ні, то йому, Джорджеві, байдуже. Майорові здавалося, що ось-ось грюкнуть двері його кімнати і сам Джордж…
А ви не помолодшали, — мовив Джон, спокійно розглядаючи свого давнього знайомого. Доббін засміявся. Десять років і лихоманка не роблять людяну молодшою, Джоне, — сказав він. — Це ви завжди молоді… тобто ні, завжди старі.
А що сталося з удовою капітана Осборна? — запитав Джон. — Гарний був хлопець.
Господи, як він любив тринькати гроші! Він більше до нас не приходив, відколи поїхав звідси брати шлюб. І досі винен мені три фунти. Ось у мене записано, гляньте: «Десятого квітня тисяча вісімсот п’ятнадцятого року, капітан Осборн, три фунти». Цікаво, чи його батько заплатив би мені за нього? — І Джон витяг ту саму книжечку з сап’яновими палітурками, де записав капітанів борг і де на збляклому засмальцьованому аркушику той запис зберігся разом з іншими незугарно надряпаними нотатками, що стосувалися колишніх постійних відвідувачів готелю.
Провівши свого гостя до кімнати, Джон незворушно пішов собі геть. А майор Доббін, червоніючи і в думках кепкуючи з власної дурості, вибрав із своїх цивільних костюмів найошатніший, той, що йому найбільше личив, і засміявся, розглядаючи в тьмяному люстерку на туалетному столику своє жовто-зелене обличчя й сивий чуб.
«Я радий, що старий Джон не забув мене, — подумав він. — Певне, й вона мене впізнає».
І він вийшов з готелю й сягнистим кроком подався в Бромптон.
Кожна дрібниця останньої зустрічі з Емілією воскресала в пам’яті цього відданого чоловіка, коли він ішов до її будинку. Арка і статуя Ахілла були збудовані вже після того, як він востаннє бачив Пікаділлі, сотні змін сталися там за цей час, але його око їх майже не помічало. Доббін захвилювався, коли з Бромптона звернув у провулок — знайомий провулок, що виходив на вулицю, де вона
