Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
А потім вона весь свій час і всю свою ласку віддала овдовілому батькові, якого приголомшив цей останній удар і який почував себе безмежно самітним. Дружину, честь, майно — все, що він найдужче любив, віднято в нього навіки. Залишилася тільки Емілія, що своїми тендітними руками мала підтримувати його, немічного й пригнобленого. Ми не будемо довго спинятися на цій історії надто вона сумна й нецікава. Я вже бачу, як Ярмарок Суєти починав позіхати.
Одного дня, коли молоді джентльмени зібралися в кабінеті велебного містера Віла і домашній капелан ясновельможного графа Голодвірса заходився, як звичайно, виголошувати їм свої премудрощі, до дверей, прикрашених статуєю Афіни, під’їхав елегантний екіпаж, і з нього злізли два джентльмени. Юні Бенглси кинулися до вікна, маючи невиразну надію, що до них приїхав батько з Бомбея, я незграбний двадцятитрьохрічний здоровило, що нишком плакав над уривком з Ентропія, притулився мокрим носом до шибки й дивився на екіпаж, запряжений четвериком, поки служник у лівреї зіскочив з передка й допоміг прибулим вилізти.
Один гладкий, а другий худий, — сказав містер Блек, і тієї миті в двері внизу гучно постукали. Усі зацікавилися, починаючи від самого капелана, який |уже сподівався побачити перед собою батьків своїх майбутніх учнів, до Джорджі, що радів кожній нагоді відкласти книжку.
Хлопець у приношеній тісній лівреї з тьмяними мідними І ґудзиками, яку він завжди похапцем накидав на себе, коли треба було відчиняти двері, зайшов до кабінету і сказав:-Двоє джентльменів хочуть бачити Джорджа Осборна.
Вчитель того ранку мав з цим юним джентльменом коротеньку розмову, оскільки вони по-різному дивилися на використання ляпавок під час уроку, але обличчя його набрало звичного виразу ласкавої ввічливості, і він сказав:-Містере Осборне, я з спокійним серцем даю вам дозвіл побачитися з своїми друзями, що приїхали в екіпажі, і прошу вас передати їм шанобливе вітання від мене і від місіс Віл.
Джорджі вийшов до приймальні й застав там двох незнайомців. Він з зарозумілою міною, як звичайно, задер голову ї почав роздивлятися на них. Один був гладкий, вусатий, а другий — худий, високий, засмаглий, уже трохи сивий, одягнутий у синій сюртук.
Боже, який він схожий на нього! — вигукнув високий джентльмен, здригнувшись. — Ти здогадуєшся, Джордже, хто ми? — Хлопець зашарівся, як завжди, коли хвилювався, і очі в нього заблищали.
Цього джентльмена я не знаю, — відповів він, — а ви, мабуть, майор Доббін.
І справді, то був наш давній приятель. Голос у нього тремтів з радості, коли він вітався, узявши його за обидві руки й притягнувши до себе.
То мама розповідала тобі про мене, так? — запитав він.
Ще б пак, — відповів Джорджі,— сотні разів!
Розділ LVII Те, що Седлі під кінець свого життя дійшов до такого занепаду й приниження, що змушений був брати гроші в рук того, хто його найдужче кривдив і ображав, було одним із багатьох джерел, які живили пиху старого Осборна. Звиклий до успіху купець останніми словами лаяв старого жебрака, але іноді допомагав йому. Даючи Джорджі гроші для матері, він не забував натякнути, як завжди, брутально й безцеремонно, що його дід по матері — тільки жалюгідний старий банкрут і нахлібник і що Джон Седлі повинен дякувати тому, кому вже й так стільки винен, за цю великодушну допомогу. Джордж разом з грошима передавав ці хвалькуваті заяви матері й немічному старому вдівцеві, доглядати й розраджувати якого стало тепер для Емілії найпершим обов’язком у житті. Хлопець дивився зверхньо на кволого, зневіреного діда.
Може, в Емілії не вистачало «належної гордості», що вона погодилася брати гроші з рук батькового ворога. Але «належна гордість» ніколи не була властива цій бідолашній жінці. З натури несмілива й скромна, вона сама потребувала заступництва, а тим часом нескінченні злидні и приниження, щоденні нестатки й докірливі слова, невдячність у відповідь на ласкаві послуги стали її долею майже відтоді, як вона вийшла з дитячого віку, — з часів її нещасливого заміжжя з Джорджем Осборном. О ви, що дивитесь на те, як ваші ближні день у день несуть тягар своєї ганьби, мовчки страждають від ударів зрадливої долі, покірні і всім байдужі, убогі і навіть зневажувані за вбогість, — чи ви коли зійшли з високості своїх достатків і обмили ноги тим бідолашним стомленим жебракам? Навіть думка про них вам здається неприємною і принизливою. «Класи повинні існувати, повинні бути багаті й бідні», — каже Багатій, смакуючи червоне вино (добре, коли він ще посилає крихти зі свого столу бідному Лазареві, який сидить у нього під вікном). Певне, що так! Та поміркуйте лишень, яка таємнича й часто незбагненна буває життєва лотерея, що дає одному багряницю й тонку білизну, а другому — лахміття, щоб прикрити тіло, і собак, щоб розраджували його.
Отже, я мушу визнати, що Емілія без особливої скрухи — навпаки, з почуттям, дуже схожим на вдячність, — приймала крихти, які час від часу кидав їй свекор, і годувала ними свого батька. Вона просто вважала, що це її обов’язок. Таку вже мала натуру ця молода жінка (любі дами, Емілії тепер ще тільки тридцять років, і ми дозволяємо собі називати її молодою жінкою) — таку вже, повторюю, мала Емілія натуру, що жертвувала собою і складала все, що мала, до ніг тому, кого вона любила. Скільки довгих ночей натруджувала вона свої пучки за невдячною працею для маленького Джорджі, коли той ще жив з нею; скільки ударів лихої долі, скільки докорів, нестатків, горя витримала вона задля батька й матері! І серед такого життя, сповненого покори, самоти й непомітних жертв, вона шанувала себе нітрохи не більше, ніж шанував її світ: мені навіть здається, що в глибині серця вона вважала себе духовно вбогою, нікчемною істотою, якій пощастило більше, ніж вона заслужила. О бідолашні жінки! Нещасні самітні страдниці й жертви, ваше життя — суцільні муки, ви щоночі лягаєте на ложе тортур у своїх спальнях і щодня кладете голову під
