Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе

було зовсім інакше. Я був далеко в полях і заснув на спеці, а коли прокинувся, моя голова лежала на колінах красивої жінки, і в ту мить я відчув, що ось прийшла моя мати, щоб забрати мене до себе. Не те щоб я прийняв цю жінку за свою матір, у неї темні карі очі, чорне волосся, а моя мати була білява, як я, вона була зовсім інакшою на вигляд. І все-таки це була вона, це був її поклик, це була звістка від неї. Неначе з мрій мого власного серця з’явилася раптом прекрасна чужа жінка, вона тримала мою голову у себе на колінах і посміхалася мені, як квітка, і була мила зі мною, при першому ж поцілунку я відчув, як ніби щось тане в мені, завдаючи солодкого болю. Вся туга, яку я будь-коли відчував, усі мрії, солодке очікування, всі таємниці, що спали в мені, прокинулися, все змінилося, стало чарівним, усе набуло сенсу. Вона показала мені, що таке жінка з її таємницею. За півгодини вона зробила мене старшим на кілька років. Я тепер багато знаю. Так само несподівано я дізнався, що не повинен більше жодного дня залишатися тут. Я піду, щойно настане ніч.

Нарцис слухав, киваючи головою.

– Це трапилося раптово, – сказав він, – але це те, чого я й очікував. Я часто згадуватиму тебе. Мені тебе бракуватиме, друже. Я можу щось для тебе зробити?

– Якщо можна, то поясни все нашому настоятелеві, щоб він мене остаточно не прокляв. Крім тебе, він тут єдиний, чия згадка про мене небайдужа мені. Його і твоя.

– Я знаю… Ще щось?

– Так, одне прохання. Коли потім згадуватимеш мене, помолися за мене! І… дякую тобі.

– За що, Ґольдмунде?

– За твою дружбу, за терпіння, за все. І за те, що слухаєш мене зараз, коли тобі це нелегко. А також за те, що не намагаєшся мене втримати.

– Яким чином я мав би тебе втримувати? Ти знаєш, якої я думки про це. Але куди ти підеш, Ґольдмунде? У тебе є мета? Ти підеш до тієї жінки?

– Так, я піду з нею. Мети я не маю. Вона не тутешня, безрідна, так здається, може, циганка.

– Що ж. Але скажи, мій любий, ти знаєш, що твій шлях з нею може бути надзвичайно коротким? Думаю, тобі не варто надто покладатися на неї. Можливо, вона має родичів, чоловіка; хто знає, як тебе там приймуть.

Ґольдмунд притулився до друга.

– Я знаю, – сказав він, – хоч я про це ще не думав. Як я вже казав, мети я не маю. І та жінка, що була така мила зі мною, теж не є моєю метою. Я йду до неї, але я йду не заради неї. Я йду, тому що мушу йти, бо чую поклик.

Він замовк і зітхнув, вони сиділи, притулившись один до одного, сумні, але й щасливі від почуття своєї непорушної дружби. Потім Ґольдмунд продовжив:

– Ти не думай, що я зовсім сліпий і наївний. Ні. Я йду залюбки, бо відчуваю, що так мусить бути, і тому що сьогодні пережив щось таке прекрасне! Але я не вважаю, що мене чекає суцільне щастя і задоволення. Я думаю, мій шлях буде важким. Та все ж, сподіваюся, він буде і гарним. Це так прекрасно – належати жінці, віддаватися їй! Не смійся з мене, якщо те, що я кажу, звучить безглуздо. Але бач, любити жінку, віддаватися їй, відчувати, що вона абсолютно занурена в себе, а ти в неї, це не те ж саме, що ти називаєш закоханістю і трохи висміюєш. Тут немає нічого смішного! Для мене це шлях до життя і до сенсу життя. Ох, Нарцисе, я мушу тебе покинути! Я люблю тебе, Нарцисе, і дякую тобі, що пожертвував сном заради мене. Мені важко йти від тебе. Ти мене не забудеш?

– Не засмучуй себе і мене! Я ніколи тебе не забуду. Ти повернешся, я прошу тебе про це, я чекатиму. Якщо тобі колись буде скрутно, приходь до мене або поклич мене. Бувай здоровий, Ґольдмунде, з Богом!

Він підвівся. Ґольдмунд обійняв його. Знаючи сором’язливість свого друга в проявах почуттів, він не поцілував його, а тільки погладив його руки. Настала ніч, Нарцис зачинив за собою келію і пішов до церкви, його сандалі ляскали по кам’яних плитах. Ґольдмунд з любов’ю у погляді проводжав худу постать, доки вона не зникла в кінці переходу, як тінь, поглинена мороком церковних воріт, покликана до обов’язків і чеснот. Яким же незрозумілим було все, яким безмежно химерним і заплутаним! І як дивно й страшно було прийти до друга з переповненим серцем, сп’янілим від квітучої любові, саме тоді, коли той, медитуючи, виснажений постом і чуванням, розпинав і жертвував свою молодість, своє серце, свої почуття, піддавав себе випробуванню найсуворішим послухом, щоб служити тільки духові й остаточно стати виконавцем слова Божого! Ось він лежав, смертельно втомлений і згаслий, з блідим обличчям і сухорлявими руками, ніби мрець, та все ж як міг щиро й люб’язно прийняв друга, уважно вислухав закоханого, який ще пахнув жінкою, пожертвував своїм мізерним відпочинком між двома покутами! Дивно і дивовижно прекрасно, що існує й така любов, самовіддана, цілком духовна. Наскільки ж відрізняється вона від цієї любові сьогодні на сонячному полі, цієї п’янкої і підсвідомої гри почуттів! І все-таки обидві вони – любов! Що ж, ось він і втратив Нарциса, який в цю останню годину ще раз так ясно показав йому, наскільки… вони різні й несхожі один на одного. Тепер Нарцис стоїть на втомлених колінах перед вівтарем, підготовлений і покликаний до ночі, сповненої молитов і роздумів, під час яких йому дозволено не більше двох годин відпочинку й сну, в той час як він, Ґольдмунд, втікає, щоб десь під деревами знайти свою Лізу і повторити з нею ті солодкі тваринні ігри! Нарцис міг би сказати про це щось дуже прикметне. Але він, Ґольдмунд, не Нарцис. Це не його справа розмірковувати про ці прекрасні й жахливі загадки і хитросплетіння, як і казати про це щось важливе. Його справа – віддаватися й любити – друга, що молиться вночі в церкві, не менше, ніж красиву теплу молоду жінку, яка на нього чекає.

Коли він, охоплений роєм суперечливих почуттів, прослизнувши під дворовими липами, шукав виходу через млин, то мимоволі посміхнувся, згадавши раптом той вечір, коли вони разом з Конрадом залишали монастир цією ж таємною стежкою, щоб «піти на село». З яким хвилюванням і таємним жахом брав