Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
Здаля від лісу хтось наближався, молода жінка у вицвілій синій спідниці, зав’язана червоною хусткою поверх чорного волосся, із засмаглим на літньому сонці обличчям. Жінка підійшла ближче, з вузликом у руках і маленькою пломенистою гвоздикою в роті. Вона помітила, як хтось сидить, довго придивлялася здалеку, з цікавістю й недовірою, побачивши, що він спить, підійшла ближче, обережно ступаючи босими засмаглими ногами, зупинилася прямо перед Ґольдмундом і подивилася на нього. Її недовірливість зникла, красивий юнак, що спав, не виглядав небезпечним, він, навпаки, сподобався їй – як це він потрапив сюди, на цілину? Він збирав квіти, зауважила вона з посмішкою, вони вже зів’яли.
Ґольдмунд розплющив очі, повертаючись із нетрищ сну. Його голові було м’яко, він лежав на колінах жінки, в його заспані здивовані очі дивилися чужі карі очі, близько і тепло. Він не злякався, небезпеки не було, теплі карі зірки світилися привітно. Ось жінка посміхнулася у відповідь на його здивований погляд, посміхнулася дуже привітно, і він теж став поволі посміхатися. До його усміхнених губ наблизилися її вуста, вони привіталися ніжним поцілунком, який одразу нагадав Ґольдмундові той вечір у селі й маленьку дівчину з косами. Але поцілунок ще не закінчився. Рот жінки затримався на його губах, продовжуючи гру, дражнив і вабив, захопив їх, нарешті, з силою і жадібністю, хвилюючи його кров і збуджуючи несамовито, і в довгій мовчазній грі, ніжно скеровуючи його, засмагла жінка віддалася хлопцеві, дозволяючи шукати і знаходити, запаливши його і втамувавши запал. Дивне коротке блаженство любові огорнуло його, спалахнуло золотим полум’ям, пішло на спад і згасло. Він лежав із заплющеними очима, обличчям на грудях жінки. Не було сказано жодного слова. Жінка лежала тихо, погладжуючи його волосся, дозволяючи йому повільно прийти до тями. Нарешті він розплющив очі.
– Ей, – промовив він, – ти хто така?
– Я – Ліза, – сказала вона.
– Ліза, – повторив він, смакуючи її ім’я. – А ти чарівна, Лізо.
Нахиливши голову, вона прошепотіла йому на вухо:
– У тебе це було вперше? Ти ні з ким ще не кохався до мене?
Він похитав головою. Потім швидко встав і подивився навколо, на поле, на небо.
– О! – вигукнув він. – Сонце вже зовсім низько. Мені час вертатися.
– І куди це?
– У монастир, до отця Анзельма.
– У Маріяброн? Ти звідтіля? А не хочеш ще побути зі мною?
– Дуже хочу.
– То залишайся!
– Ні, це було б неправильно. Та й зілля ще треба назбирати більше.
– То ти в монастирі?
– Так, я учень. Але я там не залишуся. Можна мені буде прийти до тебе, Лізо? Де ти живеш, де твій дім?
– Я ніде не живу, сонечко. А ти не хочеш сказати мені своє ім’я? – То тебе звати Ґольдмунд? Тоді поцілуй мене ще раз, Ґольдмундику, та й можеш іти.
– Ти ніде не живеш? А де ж ти спиш?
– Якщо захочеш, з тобою в лісі або на сіні. Прийдеш сьогодні вночі?
– Авжеж. Куди? Де я тебе знайду?
– Ти вмієш кричати, як сич?
– Я не пробував.
– Спробуй.
Він спробував. Вона засміялася і залишилася задоволена.
– Тоді виходь сьогодні вночі з монастиря і покричи, як сич, я буду неподалік. Чи ж подобаюся я тобі, Ґольдмундику, мій хлопчику?
– Ох, Лізо, ще й як ти мені подобаєшся! Я прийду. Хай береже тебе Бог, мені час.
На вмиленому коні в сутінки Ґольдмунд повернувся в монастир і був радий, що застав отця Анзельма дуже заклопотаним. Хтось із братів, бавлячись у струмку, проколов черепком ногу. Зараз йому потрібно було розшукати Нарциса. Він запитав у одного з братів, що чергували у трапезній. Ні, Нарцис на вечірню трапезу не прийде, сказали вони, він постить і зараз, мабуть, спить, тому що ночами у нього чування. Ґольдмунд побіг туди, де спав його друг під час підготовки до постригу. Це була одна з келій для покаяння у внутрішньому монастирі. Не роздумуючи, Ґольдмунд подався туди. Біля дверей прислухався, нічого не було чутно. Він тихо увійшов. Те, що це було суворо заборонено, зараз не мало значення.
На вузькому тапчані лежав Нарцис, в сутінках він був схожий на мертвого, лежачи нерухомо на спині з блідим загостреним обличчям, схрещеними на грудях руками. Але очі його були розплющені, він не спав. Мовчки подивився він на Ґольдмунда, без докору, і навіть не поворухнувшись, настільки явно відчужений, настільки переміщений в інший час і світ, що йому коштувало зусиль упізнати друга і зрозуміти його слова.
– Нарцисе! Пробач, пробач, любий, що я заважаю тобі, та це не жарти. Я знаю, що ти зараз не можеш розмовляти зі мною, але зроби це, я тебе дуже прошу.
Нарцис приходив до тями, якусь мить сильно кліпаючи очима, ніби намагався прокинутися.
– Це так необхідно? – запитав він згаслим голосом.
– Так, це необхідно. Я прийшов попрощатися з тобою.
– Тоді це необхідно. Ти не повинен приходити даремно. Ходи, сядь біля мене. У нас є чверть години до початку першого чування.
Він піднявся і сидів, сухорлявий, на голому тапчані; Ґольдмунд сів поруч.
– Тільки пробач! – сказав він, відчуваючи провину. Келія, голий тапчан, невиспане, перевтомлене обличчя Нарциса, його наполовину відсутній погляд – усе свідчило про те, що він тут заважає.
– Не вибачайся. Не зважай на мене, зі мною все гаразд. Ти кажеш, що хочеш попрощатися? Отже, ти йдеш?
– Я піду ще сьогодні. Ох, я не можу тобі розповісти! Раптом усе вирішилося!
– Приїхав твій батько чи ти отримав звістку від нього?
– Ні, нічого. Саме життя прийшло до мене. Я йду геть, без батька, без дозволу. Я зганьблю тебе, друже, я втечу.
Нарцис подивився на свої довгі білі пальці, тонкі, як у привида, вони виглядали з широких рукавів ряси. Не на суворому й змореному обличчі, а в його голосі відчувалася посмішка, коли він сказав:
– У нас дуже мало часу, любий. Скажи тільки необхідне, коротко і ясно. Чи я маю сказати, що з тобою трапилося?
– Скажи, – попросив Ґольдмунд.
– Ти закохався, хлопчику, ти пізнав жінку.
– І як це ти знову дізнався!
– Дивлячись на тебе, це неважко зрозуміти. Твій стан, друже, має всі ознаки того виду сп’яніння, який називають закоханістю. Але розповідай, будь ласка.
Ґольдмунд боязко поклав руку на плече друга.
– Що ж, ти вже сказав. Але цього разу ти сказав це недобре, Нарцисе, неправильно. Це
