Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе

У цьому світі мрій він жив більше, ніж у реальному. Справжній світ – клас, монастирський двір, бібліотека, спальня і каплиця – був лише поверхнею, тонкою, тремтливою оболонкою над вимріяним світом нереальних образів. Нічого не вартувало пробити цю тонку оболонку: пророче звучання якогось грецького слова під час звичайного уроку, хвиля запаху трав з торбини збирача рослин отця Анзельма, погляд на в’юнець кам’яного листка, що звисає з колони віконної арки, – цих малих подразників було досить, щоб пробити пелену дійсності й за спокійною прісною буденністю виявити бурхливі безодні, потоки й галактики того світу душевних образів. Латинський ініціал перетворювався на запашне материнське обличчя, протяжний звук Аве Марія – на ворота до раю, грецька літера – на коня, що летить стрілою, на здиблену змію, яка тихо зникає між квітів, і ось уже знову замість них застигла сторінка граматики.

Він рідко говорив про це, лише кілька разів натякав Нарцисові на цей світ марень.

– Я думаю, – сказав він одного разу, – що пелюстка квітки або маленький черв’як на дорозі може розповісти і містить значно більше, ніж книги цілої бібліотеки. Літерами і словами нічого не можна сказати. Іноді я пишу якусь грецьку літеру, тету або омегу, і варто мені трохи повернути перо, як літера стає рибою, і вже виляє хвостом, і нагадує через секунду про всі струмки і потоки світу, про прохолоду і вологу, про океан Гомера і про води, якими ходив Петро, або ж літера стає птахом, задирає хвоста, настовбурчує пір’я, надувається, сміючись, відлітає. То як, Нарцисе, ти, мабуть, не дуже хорошої думки про такі літери? Але я скажу тобі: ними Бог написав світ.

– Я про них хорошої думки, – відповів Нарцис сумно. – Це чарівні літери, ними можна вигнати всіх бісів. Щоправда, для занять науками вони не годяться. Розум любить міцне, оформлене, він хоче покладатися на свої знаки, він любить те, що є, а не те, що буде, дійсне, а не можливе. Він не терпить, щоб омега ставала змією або птахом. У природі розум не може жити, лише всупереч їй, тільки як її протилежність. Тепер ти віриш мені, Ґольдмунде, що ніколи не будеш ученим?

Ще б пак, Ґольдмунд вірив цьому давно, він був з цим згодний.

– Я вже зовсім не переймаюся прагненням вашого розуму, – сказав він, майже сміючись. – З розумом і з ученістю у мене складається так само, як і з моїм батьком: мені здавалося, що я його дуже люблю і схожий на нього, я був прихильником всього, що він казав. Але щойно повернулася моя мати, як я знову дізнався, що таке любов, і поруч з її образом батьків став раптом дрібним і безрадісним, майже огидним. І тепер я схильний усе розумове вважати батьківським, не материнським, а ворожим материнському і не вартим великої поваги.

Він говорив жартома, але йому не вдавалося розвеселити сумного друга. Нарцис мовчки дивився на нього, в його погляді була ласка! Потім він сказав:

– Я прекрасно розумію тебе. Зараз нам уже немає потреби сперечатися; ти пробудився і тепер вже знаєш різницю між собою і мною, різницю між материнським і батьківським началом, між душею і розумом. А скоро, мабуть, ти визнаєш ще й те, що твоє життя в монастирі і твоє прагнення чернецтва було помилкою, вигадкою твого батька, який хотів цим спокутувати пам’ять про матір, а може, й просто помститися їй. Чи ти ще досі вважаєш, що призначений усе життя залишатися в монастирі?

Задумливо розглядав Ґольдмунд руки свого друга, ці благородні, строгі і разом з тим ніжні, худі й білі руки. Ніхто б не засумнівався, що це руки аскета і вченого.

– Не знаю, – сказав він співучим, дещо нерішучим голосом, розтягуючи кожен звук, який з’явився у нього з якогось часу. – Я справді не знаю. Ти досить суворо судиш про мого батька. Йому було нелегко. Але, можливо, ти й маєш рацію. Я вже понад три роки в монастирській школі, а він жодного разу не відвідав мене. Він сподівається, що я назавжди залишуся тут. Може, так було б найкраще, я ж і сам завжди цього хотів. Але тепер я не знаю, чого саме хочу. Раніше все було просто, просто, як літери у книзі для читання. А зараз все не просто, вже навіть літери. Все стало багатозначним і багатоликим. Не знаю, що з мене має вийти, зараз я не можу думати про такі речі.

– Ти й не повинен, – сказав Нарцис. – Час покаже, куди веде твій шлях. Він почав повертати тебе назад до матері і ще більше наблизить до неї. Щодо твого батька, то я не надто засуджую його. А хіба ти хотів би повернутися до нього?

– Ні, Нарцисе, звичайно, ні. Інакше я зробив би це негайно по закінченні школи або вже зараз. Адже, якщо я не буду вченим, то досить з мене латини, грецької і математики. Ні, повертатися до батька я не хочу…

Він задумливо дивився перед собою і раптом вигукнув:

– Але як тільки тобі вдається постійно говорити мені слова чи ставити питання, які мене осяюють і пояснюють мені мене самого? Ось і зараз твоє питання, чи хотів би я повернутися до батька, раптом показало мені, що я цього не хочу. Як ти це робиш? Здається, що ти все знаєш. Ти говорив мені певні речі про себе і про мене, які я спочатку не дуже-то й розумів, а потім вони стали такими важливими для мене! Саме ти помітив материнське начало в мені, і ти зрозумів, що я був заклятий і забув своє дитинство! Звідки ти так добре знаєш людей? Чи не можу і я цього навчитися?

Усміхаючись, Нарцис похитав головою.

– Ні, дорогенький, тобі – зась. Є люди, які можуть навчитися багато чого, але ти не з таких. Ти ніколи не будеш тим, хто вчиться. Та й навіщо? Тобі це не потрібно. Ти маєш інші таланти. Ти маєш більше хисту, ніж я, ти багатший за мене, але й слабший, твій шлях буде красивішим і важчим, ніж мій. Часом ти не хотів мене зрозуміти, часто ставав дибки, як лоша, не завжди було легко, і часто я змушений був робити тобі боляче. Я повинен був тебе пробудити, адже ти спав. Навіть моє нагадування тобі про матір спочатку завдало тобі болю, сильного болю, ти лежав як мертвий на галереї, коли тебе знайшли. Але так мало статися. Ні, не гладь моє волосся! Облиш! Я терпіти цього не можу.

– Отже, я нічого