Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
Життя Ґольдмунда в цей час було лише зволіканням і прощанням. Він відвідав усі місця, що були йому дорогими або важливими. З дивним відчуженням він зауважив, як мало людей і облич було тут, прощання з якими далося б йому важко. Нарцис, старий настоятель Даніель та ще добрий любий отець Анзельм, і хіба ще лагідний сторож і життєрадісний сусід мірошник – але й вони стали вже майже нереальними. Важче, ніж з ними, буде попрощатися з великою кам’яною Мадонною в каплиці, з апостолами при вході. Довго стояв він перед ними, а також перед прекрасним різьбленням хорів, перед фонтаном в галереї, перед колоною з трьома головами тварин, притулився до лип у дворі, до каштану. Все це стане колись для нього спогадом, маленькою ілюстрованою книжечкою в серці. Вже зараз, коли він ще був тут, воно почало зникати, ставало нереальним, примарно перетворюючись на минуле. З отцем Анзельмом, який охоче брав його з собою, він ходив збирати лікарські трави, коли у мірошника спостерігав за працівниками, його частенько запрошували на вино з печеною рибою; але все було вже чужим і напівспогадом. Так, як його друг Нарцис, хоч і ходив, і жив там у сутінках церкви й сповідальні, але став для нього тінню, так і все навколо було позбавлене дійсності, дихало осінню і тлінністю.
Справжнім і живим було тільки життя у нього всередині, полохливе биття серця, болюче жало туги, радість і страх його мрій. Їм він належав і присвячував себе. Під час читання або занять, у колі товаришів він міг поринути в себе і все забути, віддавшись тільки потокам і голосам всередині, які затягували його в глибини, повні темних мелодій, у кольорові безодні, повні казкових переживань, усі звуки яких звучали, як голос матері, і тисячі очей яких були очима матері.
Розділ шостий
Одного дня отець Анзельм покликав Ґольдмунда до своєї аптеки, затишної комірчини, що гарно пахла травами. Ґольдмунд добре орієнтувався тут. Отець показав йому якусь засушену рослину, що лежала між чистими аркушами паперу, і запитав, чи знає він цю рослину і чи може точно описати, як вона виглядає в полі. Так, Ґольдмунд знав: рослина називалася звіробій. Він детально описав усі його прикмети. Старий чернець був задоволений і дав своєму юному другові завдання назбирати після обіду добрячий оберемок цих рослин, підказавши, де їх краще знайти.
– За це ти будеш звільнений від пообідніх занять, мій милий, сподіваюся, ти не проти, втім, ти нічого не втрачаєш. Знання природи – теж наука, а не тільки ваша безглузда граматика.
Ґольдмунд подякував за таке приємне доручення кілька годин збирати квіти, замість того щоб сидіти в школі. Для повного щастя він випросив у конюха Блеса й відразу після обіду вивів зі стайні коня, який радісно його привітав, і, осідлавши гнідого, неймовірно задоволений, пустився риссю в теплу сяйливу далечінь. Годинку або й більше їхав він верхи, насолоджуючись повітрям і пахощами полів, а найбільше їздою, потім згадав про своє завдання і знайшов одне з місць, описаних отцем. Там він прив’язав коня під тінистим кленом, погомонів з ним, погодував хлібом і вирушив на пошуки квітів. Тут було кілька шматків необробленої ріллі, зарослих усілякими бур’янами, дрібні вбогі маки з останніми блідими квітами і численними, вже зрілими маківками піднімалися серед засохлих вусиків віки і небесно-блакитних квітів цикорію та вицвілого гірчаку, кілька куп зібраного каміння між двома полями заселяли ящірки, тут також квітли жовтим перші кущики звіробою, і Ґольдмунд почав їх збирати. Назривавши добрячий пучок, він сів на каміння відпочити. Було спекотно, і він важко поглядав на тінь далекої лісової галявини з іншого боку, але йому не хотілося йти так далеко від рослин і від коня, якого звідси ще було видно. Він залишився сидіти на теплій польовій ріні, причаївшись, щоб виманити назад полохливих ящірок, нюхав звіробій, тримаючи його маленькі пелюстки проти світла, щоб розгледіти в них сотні крихітних стібків.
Дивовижно, думав він, на кожній із тисячі маленьких пелюсточок висічене крихітне зоряне небо, тонке, як вишивка. Проте дивним і незбагненним було все: ящірки, рослини, навіть каміння, взагалі все. Отець Анзельм, який так любить його, сам уже не може збирати звіробій, має проблеми з ногами, а в деякі дні він і зовсім не може рухатися, і власне лікарське мистецтво не допомагає йому. Можливо, він незабаром якогось дня помре, а трави в комірці продовжуватимуть пахнути, хоча старого отця вже не буде. А може, він проживе ще довго, років десять чи двадцять, і у нього буде таке ж біле рідке волосся і такі ж смішні віхтики зморщок біля очей; а сам він, Ґольдмунд, що буде з ним через двадцять років? Ет, усе було незрозуміло і, власне, сумно, хоч було й гарно. Нічого не відомо. Ось живеш і ходиш по землі або їдеш верхи лісом, і щось подивиться на тебе так вимогливо й обнадійливо, і сумовито: вечірня зірка, блакитний дзвіночок, заросле зеленим очеретом озеро, око людини або корови, а часом здається, ось зараз відбудеться щось небачене, але давно жадане, зі всього спаде пелена; потім це минає, і нічого не відбувається, і загадка не розгадана, й таємні чари не розвіяні, і зрештою ти старієш і стаєш таким досвідченим, як отець Анзельм, чи таким мудрим, як настоятель Даніель, і все ще нічого не знаєш, і чекаєш, і все ще прислухаєшся.
Він підняв порожню раковину равлика, що рипнула між камінцями, добряче нагріту сонцем. Поринувши у роздуми, роздивлявся завитки раковини, зубчасту спіраль, що кумедно зменшувалася до кінця, порожнину, що виблискувала перламутром. Він заплющив очі, щоб відчути форму на дотик, це була його стара звичка і гра. Обертаючи раковину розслабленими пальцями, він легенько, ковзаючи, мацав її, пестив її форми, щасливий від дива творіння, від магії тілесного.
Ось у чому, думав він замріяно, був один з недоліків школи і вченості: розум, здавалося, був схильний бачити й представляти все так, ніби воно пласке і має лише два виміри. У цьому він вбачав певну збиткову неповноцінність розумового підходу, але вже не міг утримувати думку, раковина вислизнула
